В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова
свою вчительку зіграти твір раз, іще раз. Потім ще і ще раз. Відтак нахабно і старанно підбирала його вдома на слух. А траплялося, що й в іншій, більш зручній для мене тональності. І на випускному іспиті мої хитрощі зауважила тільки одна вчителька. Решта зааплодували і поставили «п’ять». І вона, Лариса Степанівна Журавльова, також, звісно, поставила «п’ять». По-перше, тому, що я, хоч і збешкетувала, проте дуже віртуозно, як вона сказала моїй мамі, а по-друге, тому, що на уроках сольфеджіо я завиграшки писала музичні диктанти для всього класу.
Отож, я почала підробляти в сільській філії музичної школи. Моя донька дивувалась, як це? І навчатись, і працювати. А що ж вдієш? Добра туш для вій коштувала половину моєї стипендії. Гарна сумка – три мої стипендії. Одяг – о, у спекулянтки Маври Онисимівни, яка виходила на прогулянку з дитячим візком, повним товару, поряд із нашим університетом, можна було купити все, що забажаєш. І я повинна була підробляти, тому що хотілося носити хороше, ошатне і якісне. А просто так, в магазині, щоб дешевше, цього не було.
До мене на уроки музики приходили дівчатка з жахливими руками і нігтями. Практично з кігтями. Я вчила їх приводити руки до ладу. Багато учениць та їхні батьки були переконані, що це вибрик. Потім, коли наставав час платити за уроки, батьки цих залізнолапих дівчаток раптом замислювались: а чи не надто це велика ціна за те, що їхня дитина припинила допомагати їм на городі, посилаючись на очкасте дівчисько, котре навіювало їм, що руки треба берегти і тримати в чистоті? За перший же місяць роботи я втратила половину набраного класу. І не лише через боротьбу за красу рук, але й через головну невідповідність ціна-якість, позаяк за перший місяць дівчатка так і не навчилися грати улюблену пісню батьків «Я люблю тебя до слез…». Втім, одна моя вихованка, донька вчительки і голови колгоспу, все ж таки вивчилась, закінчила музучилище, потім консерваторію і повернулася назад на батьківщину, де веде тепер у тому ж селі заняття хору. Варто було для цього вчитися в консерваторії? Не знаю. А може, й варто. В усякому разі, справою своєю вона захоплена, значить усе недаремно…
Отож, коли я, нелегітимно пропускаючи пари в університеті, стукала олівчиком у такт етюдам Черні у виконанні однієї із залишених мені учениць, примчала секретарка директора філії і, вирячивши очі, пристрасно зашепотіла мені у вухо, що дві рівноповажні родини Котелевого розірвали домовленість про весілля лише тому, що наречена… раптом! при всіх наділа… ввечері… окуляри! Щоб дивитись телевізор. Ото дрімучий був народ! І я тоді збагнула, чому мене так жаліли в цьому селі й завжди поступалися місцем в автобусі. Навіть древні столітні бабуськи казали мені: сідай, бідна дитинка, сідай. Хоч я і відмовлялась. Все пояснювалось просто – я була худою і в окулярах…
Нещодавно надибала стару чорно-білу світлину: сонце, канікули, я в ситцевій сукенці. Стрижка – квадратик над вухами, і бантик сповз. Стою під старою сливою-угоркою, насупивши брови, думаю серйозні думки. Найбільш серйозні думки, як я тепер розумію,