В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова
протягнула я, любителька пригод, уже домислюючи сюжет, як мама запалила свічку і гайда тією свічкою вовка лякати.
При цьому слухати маму було не страшно, а цікаво, – бо це ж мама – ось вона, тримає мене за руку, ми разом дружно крокуємо додому, отже, нічого з нею не сталося.
Увечері я переповіла цю історію своїй молодшій сестричці, але вже в барвистих деталях, додавши завивання вітру в полі, крик нічного птаха, скрип чиїхось кроків по снігу, і яскраво описала нашу маму, котра обережно, по-партизанськи крадеться через поле і тримає напоготові сірники. Я дійшла до кульмінації розповіді і хотіла повідати сестрі, як наша героїчна мама про всяк випадок дістала сірники і… Але тут мені нагадали, що доки не пізно, треба сідати за інструмент. Ну, щоб увечері сусіди не гнівались. Я сіла за фортепіано. Зазвичай під час моїх занять сестрі Тані забороняли до мене чіплятись. Та вона все ж просочилася до кімнати, полізла мені в обличчя своїм запашним рум’яним личком і пошепки на вухо обережно запитала:
– І що? Що було потім?
– Що?! – не розуміючи, про що вона, запитала я.
– Ну, зустріла тоді мама вовка?
– Аааа… Так, звичайно, – кинула я через плече, занепокоєно мружачись, нахилившись до пюпітра мого піаніно і вдивляючись в ноти. – Зустріла… Тааак…
– І що?! Запалила мама свічку?! – вже зі сльозою в голосі гучніше запитала сестра Таня.
– Так-так, запалила, – розсіяно, не дивлячись на сестру, продовжувала я копатися в новій п’єсі з «Дитячого альбому» Чайковського.
– І що? Злякався?
– Хто?
– Вовк! – Танька промовила страшне слово самими губами, як вдихнула: – ввк!
– Нє-а. Не злякався.
Таньчині шоколадні величезні очиська наповнилися слізьми.
– А потім?
– Пооо-тіім… Значить, пооотіім… вовк вистрибнув і… – буркотіла я, втикнувшись носом у ноти, розбираючи аплікатуру.
– І шоееее? – крізь набухлий від сліз ніс провила Таня. – І шеее зробиеееев?!
– Що-що… Напав! – я взяла перший акорд. – І гам! – про-ков-тнув.
– Мееееееемаааааа!!! – з лютим ревінням Танька побігла скаржитись батькам.
Отож, там, у тому селі, звідки мама здійснювала свої справді небезпечні піші нічні походи до автобусної станції, в школі на перерві вона запропонувала якось дітям погратися в «штандер». Діти перезирнулись і почали так реготати, що деякі попадали просто в траву на шкільному подвір’ї. Вони заливалися довго, повторюючи: «штандер!», заспокоювались, а потім – «штандер», ооой! – знову заходилися.
Взагалі сміх – такий іншопланетний стан, абсолютно індивідуальний. Тому причини цієї дивовижної реакції мама довго не знала. Лише потім з’ясувалося, що так звали сільрадівську міцну норовливу коняку, верхи на якій голова сільради об’їжджав село. Вона терпіти не могла запах самогону, і якщо голова був во хмелю, брикалася, видираючи копитами дернину, хвицалась, обурено іржала, нарешті викидала вершника в канаву і втікала. Але на