Оріон Золотий. Театр (збірник). Іван Драч

      Скажіть нам, товаришу Вчителю,

      У настановах ваших етичних

      Є і такі гуманні слова:

      «До людських слабостей терпимі будьте».

      Тим часом ви самі непримиренні!

      Десятки літ вже по війні минуло,

      А Ви ще повні ненависті вщерть.

      Звідкіль вона у вас?

      Послухайте, звідкіль вона у мене?

      Ненависть до фашизму?

      Колега посоромивсь це означити,

      Так, я окреслюю – так, саме до фашизму

      Як до машини людиноненависництва.

      І не якась, а люта ненависть у серці.

      Я хочу, щоб німецький педагог

      Це зрозумів. Багато ж як від нього

      Залежить, ким дитина буде

      В двотисячному році. І чи добро чи зло

      Він покладе їй зараз в юну душу?..

      По-менторськи говорите ви надто.

      Але, пробачте, на якій підставі?

      Шановний, де твоя тактовність?

      Ні, правильно колега так доскіпливо

      Ціну складає цим важким словам,

      Бо ці слова не просто появити

      На білий світ.

      Даруйте, коли буду велемовним

      І прописними істини здадуться, —

      Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.

      Ми знаємо поважного колегу

      Уже віддавна – шана наша щира

      І щирою увага буде наша.

      Так просимо, колего.

      Почав я свій педагогічний труд

      У тридцять п’ятім році.

      А в сорок першому моя кохана

      Віра Петрівна Сулима

      Скінчила Кременчуцький педінститут.

      В тій школі, де я досі працював,

      Збирались ми життя своє почати,

      Сповиті райдугою юності й жаги.

      Та вдарила війна – і щезла райдуга.

      Я з перших днів пішов на фронт.

      Коли прощались, мріяли про те,

      Що буде в нас чи син, чи донька.

      Я вірив: скоро повернусь додому.

      А тижнів десь за п’ять

      Фашисти вже були на берегах Дніпра.

      Село, де Віра у батьків жила,

      Невдовзі вже окупували.

      Війна, розор, зневага і ненависть.

      А Віра Сулима з двома подругами

      Ненавиділа – любити ж бо хотіла;

      Ненавиділа – і листівки всюди,

      Що наші льотчики скидали з літаків,

      Вона розклеювала на хатах і клунях;

      Ненавиділа – і ховала хлопців —

      Оточенців, радянських полонених;

      Ненавиділа – і ховала зброю,

      Щоб потім партизанам передати.

      І от – арешт. Гестапо.

      Кілька днів її нелюдськи, тяжко катували,

      Кілька днів допитувались в неї, хто керує.

      Допитувались прізвища кілька днів.

      Відповідала Віра тільки: «Віра!»

      Дівчата теж відповідали: «Віра!»

      І це було єдиним їхнім словом,

      Бо