Мереживо людських доль. Наталія Хаммоуда
такої бесіди було майже щодня. Всі ті дівчата були й порядними, і красунями, але не в дівчатах була річ. Секрет Міськового незадоволення потенційними невістками крився в іншому.
Коли Місько взяв Ґенку за жінку, такої красуні на ціле село не було. Де не йшли разом – завжди люди дивувались, що то за файна в Міська жінка. І чоловіки на роботі про її красу жартували. І на весіллі всі її до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Місько дозволяв, але всередині сам згорав від ревнощів. Навіть зараз, коли Ґенці вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жінка. Місько останнім часом зовсім здурів. Навіть до сільмагу за хлібом жінку не відпускає. Сам ходить. А слідкує за нею пильніше, як в молодості. Чомусь вбив собі в голову, що й синові його буде так само погано, як йому при жінці красуні. Ось і руйнує тепер йому життя.
Але одного разу Владзьо таки прийняв важливе рішення, і не питаючи дозволу в батька та матері, повів до сільради доярку Іваську. (Сказати, що дівчина була невродливою – не можна. То образа для неї. Але навіть Іващин батько не раз питав у Бога, чому Він пожалкував краси для його дитини.) З сільради молоді пішли просто до Міська додому. Вже Владзьо жонатий! Тепер батько хай, що хоче робить, що хоче каже, а в нього є жінка. Ще й яка!
Місько з Ґенкою затримались в полі до самого смерку. Владзьо завжди вертався з колгоспу пізніше від них. Місько, знаючи що в хаті нема нікого, сміло увійшов. За мить хатні двері з гуркотом розчинились, і Місько кулею вилетів на подвір’я, де Ґенка ще обчищала чоботи від землі. Переполоханий чоловік дивлячись на жінку випалив своєю західняцькою мовою, яку напевне не вживав зо тридцять літ:
– Ґенко, там… там на п’єцу[13] щось такоє страшноє… такоє чорноє… так ся роззявіло.
– Що там на печі? Що, Міську? – Відштовхуючи чоловіка, жінка бігла до хати. Місько біг слідом.
– Гондечка, Ґенко, – показував пальцем на піч. – Ади-во, якоє страшноє!
Слідом за батьками увійшов і Владзьо, що якраз ходив до сільмагу купити чогось до столу, щоб відсвяткувати своє одруження.
– Ну що тату? Догодив я вам? – з порога буркнув Владзьо, – такої «файної» жінки як в мене ні в кого не буде. Можете доживати віку спокійно!
Невмирущий
Дід Захарій Козак, а в селі просто Марисенько мав велике щастя, бо прожив аж три життя. Три-не-три, а два точно.
Історія його народження сама по собі також є цікавою. Марисеньків батько, Андрусько Козак, сорокарічний шепелявий парубок, взяв собі за жінку Текинку Пипчикову. «Де ті Текинці ще було до віддаванє? Яка з неї жінка в штирнаціть років?» – не вчухали сільські дівки й молодиці, але Текинка прийняла сватів і вийшла заміж за Андруська, бо ніхто ніколи не сватався ані до однієї із її восьми старших сестер. Хто зна, чи ще трапиться їй хто, чи ні, а в дівках сидіти не хотілось. За першого й віддалась.
Як вже вони жили, так жили, але за не повних вісім місяців по весіллі Текинка народила Андруськові двох синів-близнюків. Текинка була дуже слаба по тих пологах, а Андрусько на крилах літав від радощів.
П’єц – піч.