Мереживо людських доль. Наталія Хаммоуда
Що то ви так стриму не маєте? – То не я… – знову завів своє чоловік.
– Не ви. Не ви. Я зрозумів. То воно само… – тамуючи сміх продовжував панотець. – Ну дивіться: ви повинні дати жінці трохи відпочити. Ви ж її в гріб заженете тими дітьми. Кілько їх вже?
– Та аво, родит трийнацєте, – аж зіщулився у відповів Андрусько, ніби очікував отроимати від панотця ляпаса.
– Тринадцять?! О, свят, свят, свят, то недобре, – відповів хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловіка. – Може вже досить?
– Мозе й досить, але кілько взе є, то є, – аж зігнувся Андрусько. То прийдете охрестити? – перепитав.
– Прийду, – розвів руками отець. – Даш мені знати, хто народився і чи все щасливо.
– Добре, панотцику. Добре. Слава Йсу в ваші хаті, – відповів Андрусько, і вже навіть торкнувся клямки дверей, щоб іти геть, як тут його хтось потягнув за язика. – Отце, скажіт-но мені, як мудра людина: а як то люди роб’є, аби дітий не було?
Отець явно не очікував такого запитання «в лоб», але й сам був добре «гострим на язик».
– На поді спи, дурню! – крикнув панотець у відповідь, і виштовхав Андруська за двері.
Не минуло й двох років, як народився Захар, що пізніше стане Марисеньком. Чотирнадцятий і останній син в родині Андруська Козака. Як казали сільські люди, підсміхаючись: «Зав’язав си Андрусько нарешті ґудза на тім, що само діти робило».
Андрусько, знімаючи картуза, зі словами «Слава Йсу Христу» впхався до священикової хати, і тупцюючи з ноги на ногу піднаходив потрібні слова, які ніяк не лізли у голову. Священик пильно дивився на чоловіка, наче очікував недоброї звістки, бо Андрусько звіку до церкви не ходив, а до священика навідувався суто при потребі хрестин.
– Слава Йсу! – прошепотів зіщулившись.
– Що? Знов? – сполохано запитав священик.
– Знов! – голосно зітхнувши промовив Андрусько.
– Хто? – пильно дивлячись в очі запитав священик.
– Хлопцина, – знічено відповів чоловік.
– Хлопчина… – повторив панотець піднявши очі в стелю. – Най Пан Біг йому дасть добру долю і розуму трохи більше, як в його тата, – і схопивши Андруська за сорочку закричав, – ти чого на поді не спав, бовване[17] старий?
– Я спав на піді. Я спав… Бігме-м спав, пане отце. Я всього раз зліз, я лиш раз зліз…І воно само якос…
Отець стояв в ступорі не знаючи, що відповісти, а самого розбирав сміх. Виходить, як би не той випадок, що Захарків тато нарушив дане панотцеві слово, і не зліз з підка – не було б і Захарка.
Захарко, вже будучи дорослим, жив в хаті за ліском. Мав жінку і єдину донечку Доцинку. Видно не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба доброї долі, і розуму більшого, як в його покійного тата Андруська, раз Захарко щороку не навідувався до панотця.
Зими в давнину були холодними зі снігами та заметілями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в лісі дрова до печі, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч і не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студінь роботи
Бовван (діалект.) – дурень.