Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже

      – Ні, ніколи не була.

      – Вам щось каже прізвище Тібодьє?

      – Нічого не каже.

      – А Елен Офер?

      – А це ще хто така?

      Фрер усміхнувся, давши на здогад, що тут їй нічого не загрожує. Жінка знову дістала капшука з тютюном і аркушика цигаркового паперу. Не надто довірлива, за кілька секунд вона спритно скрутила ще одну цигарку.

      – Він розповідав вам про сон, який часто йому сниться?

      – Який іще сон?

      – Наче він сонячної днини йде селом. Потім лунає вибух, і його тінь залишається на стіні.

      – Уперше чую.

      Ось тобі ще одне підтвердження. Сон почав маритися Патрікові внаслідок тієї психічної травми. Що там розповідав Паскаль Мішелль? Він же Пітер Шлеміль? Щось про Хіросіму…

      – Патрік любить читати?

      – Од книжок не відірвеш. У нас не дім, а муніципальна бібліотека.

      – А які книжки він читає?

      – Більше з історії.

      Фрер вирішив, що час поставити головне запитання.

      – Скажіть, а того дня, коли Патрік поїхав до банку, він не згадував, що в нього є ще якась зустріч? Він більше нікуди не збирався?

      – Послухайте, ви що, поліцай? Чого це ви розпитуєте мене?

      – Я повинен збагнути, що ж із ним сталося. Маю на увазі, що сталося в його голові. Мені треба поступово відновити події того дня, що скінчився для нього цілковитою втратою пам’яті. Я хочу його вилікувати, ви розумієте?

      Вона нічого не сказала, тільки махнула недопалком. Курила вона жадібно, глибоко затягуючись. Вони мовчки дійшли до причалу. Бонфіс так само порпався у двигуні. Вряди-годи над бортом човна вигулькувало його обличчя. Навіть із такої відстані видно було, який він щасливий і спокійний.

      – Мені доведеться ще раз приїхати, щоб побалакати з Патріком, – сказав Фрер.

      – Ні! – відтяла Сільвія, кидаючи в море недопалка. – Дайте йому спокій. Ви багато для нього зробили, щиро вам дякую. Та тепер я сама візьмуся до нього. Може, я не така вчена, як ви, та я знаю Патріка. Усе, що йому треба, – це хутчій забути всю цю історію.

      Фрер зрозумів, що торгуватися з нею марно, принаймні зараз.

      – Гаразд, – сказав він. – Та я все-таки залишу вам координати когось із моїх колег в Байонні чи в Сен-Жан-де-Люзі. Ви повинні зрозуміти: те, що з ним сталося, не жарт. Йому необхідна медична допомога.

      Жінка промовчала. Фрер потис їй руку і, прощаючись, махнув Патрікові, який радісно помахав йому теж.

      – Завтра я вам зателефоную, добре?

      Вона знову промовчала; а може, її слова віднесло вітром? Фрер помалу піднявся бетонним узвозом. Дійшовши до свого авто, він знову обернувся. Сільвія хибкою ходою вже поспішала до свого коханого.

      Психіатр сів за кермо і рушив із місця.

      Він допоможе цим двом бідолахам, хочуть вони цього чи ні.