Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже

      – Дивне відчуття – повертатися додому.

      Вони котили по магістралі N10, прямуючи до Країни Басків. Вибралися раніше, ніж планували, ще до півдня. Фрер посадив Бонфіса на задньому сидінні. Здоровань умостився точнісінько посередині й обіруч вчепився у спинки крісел. Наче дітвак.

      За декілька годин він геть змінився. До нього на очах поверталася достеменна особистість разом із поведінкою рибалки. Наче його психіка складалася з якоїсь податливої тканини і зараз набувала звичної форми.

      – А що Сільвія? Що вона тобі сказала?

      – Вона рада твоєму приїздові. Хвилювалася за тебе.

      Бонфіс енергійно струснув головою. Широкі криси його бриля затуляли огляд, і Фрерові доводилося стежити за дорогою через зовнішні люстерка.

      – Я не можу отямитися, лікарю. Так і не можу отямитися… Що ж ото зі мною скоїлося, га?

      Фрер не відповів. Мжичка вкривала лобове скло. Обабіч шляху росли сосни. Ох і ненавидів він Ланди! І цей нескінченний ліс, і ці дерева – надто вже тонкі та прямі, що глибоко сягають корінням у пісок. Ненавидів океан, берегові дюни і пляжі, що схожі були мов дві краплі води. Нескінченна монотонність краєвиду викликала в нього невиразне почуття тривоги.

      Він непомітно ввімкнув диктофона.

      – Патріку, розкажи мені про свою родину.

      – Та там і розповідати нема чого.

      Перед від’їздом Фрер трохи поговорив із пацієнтом у себе в кабінеті. Йому вдалося скласти його фрагментарного портрета. П’ятдесят чотири роки. Останні шість років рибалить у Ґетарі. Доти жив на півдні Франції, перебивався випадковими заробітками. Спершу працював на сході, потім на заході. Зокрема, і на будові – того складника підсвідомість використала для створення нової особистості. Якось йому щастило впоратися з труднощами, та він завжди був на межі бурлакування.

      – У тебе є брати чи сестри?

      Здоровань засовався на сидінні. Фрерові здавалося, наче від кожного його поруху авто аж хилитається.

      – Нас було п’ятеро, – нарешті сказав Патрік, – два брати і три сестри.

      – Ти спілкуєшся з ними?

      – Ні. Ми з Тулузи. Там вони і лишилися.

      – А батьки?

      – Померли давно.

      – То твоє дитинство минуло в Тулузі?

      – Біля Тулузи. В Герені. Передмістя таке. Нас було сім душ, мешкали ми в двокімнатній.

      Пам’ять поверталася до нього, в голові оживали ясні й точні деталі. Не ті безформні уривки, що їх можна видерти за допомогою гіпнозу чи хімії.

      – А до Сільвії ти мав серйозні стосунки з жінками?

      Велет помовчав, потім сказав:

      – Мені з жінками ніколи не таланило.

      – Тобто в тебе нікого не було?

      – Та була одна… Наприкінці 80-х.

      – Де?

      – Коло Монпельє. У Сен-Мартен-де-Лондр.

      – Як її звали?

      – Про це обов’язково розповідати?

      Фрер мовчки кивнув.