Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
ви з фанатиків, що виступають проти кориди?
– Я змалку ходила на кориду.
Вона не стала казати, що завжди поверталася звідти хвора. Фермерове обличчя трохи пом’якшало.
– Кому належить пасовиcько?
– Одному підприємцеві з Бордо. Справжній знавець кориди.
– Ви сповістили його?
– Авжеж.
– І як він реагував?
– Як і всі. Обурився.
Анаїс записала ім’я й координати підприємця. Треба буде його допитати. А також і всіх наймитів з пасовиська. Поки що не можна скидати з рахунку, що злочин скоїв хтось зі своїх. Хоча жандарми, напевно, з усіма поговорили.
– Ходімо зі мною, – запропонував чолов’яга. – Ми занесли тіло до хліва. Для страхової компанії.
Цікаво, за яким пунктом угоди фермер збирається отримати страхування, подумала собі Анаїс. Може, псування матеріалу? Вони увійшли до великого хліва. Усередині було купами складене сіно. Під ногами чвакала грязюка, було дуже холодно. Вогкий дух силосу перебивав сморід органічного тліну. Так смердить тухле м’ясиво.
Бичачий труп був накритий плівкою і займав середину приміщення.
Чоловік рішуче смикнув до себе плівку, випустивши на волю цілісіньку хмару мух. Сморід посилився. Анаїс глянула на величезну тушу, яку вже добряче рознесло. До неї неначе повернулося нічне жахіття: безликі чоловіки, що махають сокирами, трупи худоби, що висять на гаках, телята, з яких обдерли шкіру і тепер їхнє голе м’ясо мерехтить матовими блищиками…
– Сьогодні чекаємо експерта. Потім уже закопаємо.
Анаїс не відповіла. Вона міцно стискала долонею рота і носа. Величезна безголова туша наводила на згадки про античні жертвопринесення, що мали вивільнити живлющі сили природи і збільшити плодючість землі.
– Оце лихо, – зітхнув фермер. – Cuatreño.[14] Саме збиралися випустити його.
– Вперше і востаннє.
– Ви кажете те саме, що й оті базіки, які нам дихнути не дають.
– Дякую за комплімент.
– Виходить, я маю рацію. За милю таких бачу…
Треба поміняти тему. А то з нього нічого не витягнеш.
– Я з поліції, – твердо відтяла вона. – Мої особисті міркування нікого не стосуються. Скільки важив цей бугай?
– Десь п’ятсот п’ятдесят кілограмів.
– До нього можна було доступитися?
– Ми тримали його на пасовиську. Туди взагалі нема доступу. Дороги нема, розумієте? Тільки верхи можна дістатися.
Анаїс обійшла довкола туші. Її думки звернулися до вбивці. Щоб напасти на такого бугая, треба мати неабияку рішучість. Та вбивці для його страшної вистави конче потрібна була бичача голова, то він і не вагався.
– Скільки у вас бугаїв?
– Дві сотні. На різних пасовищах.
– Скільки тварин утримувалося разом із цим бичком?
– Десь голів із п’ятдесят.
Так само притуляючи долоню до рота, Анаїс підійшла до туші. Чорна шкура потьмяніла і здавалася просякнута вологою. Анаїс не могла не відчути, як перегукувалося видовище
Чотирирічний (