Її сукня. Алла Рогашко
Направду Ліна й досі не збагнула, як ця річ могла опинитися в її помешканні. Прокручувала в голові різні можливі варіанти, проте зрештою все заходило в глухий кут. Сама вона не робила цього. Точно. Людини, яка могла би таємно її принести – теж не існувало. Та звідкись вона-таки взялася. Звідки і як? Відповіді не було… Містика – не інакше!
А тут ще й цей чоловік… Хтозна, чому він трапився Ліні, чому саме цей. З’явився в її житті раптово – вигулькнув з-за рогу сусіднього будинку й налетів на неї, мовби вихор, мало не зметнувши зі свого шляху. Вітер розвівав полами його плаща, поширюючи приємно-терпкуватий запах одеколону. Міцно, але нараз бережно схопив її за плечі, втримуючи від імовірного падіння; Ліні здалося, що такої ніжної чуттєвості й сили водночас у чоловічому тілі вона дотепер не відчувала. Здавалось, втрапила в зону потужної енергетичної аури, якою був оповитий цей чоловік, бо раптом захотілось, щоби він тримав її у своїх руках усе життя. Звісно, все це відбулося майже миттєво, це вже потім Ліна прокручувала в пам’яті те зіткнення у сповільненому темпі, розкладаючи на полички свідомості всі деталі, відчуття, насолоджуючись кожним сповна. Пили каву в кав’ярні за рогом, прогулювались алеями, оповитими вечірніми сутінками, як давні добрі приятелі; шалено хотілося довіритись цьому чоловікові…
Треба йти туди, куди веде тебе твоє життя.
Частина 1
Розділ I
Рівне, наші дні
За вікном лютувала хуртовина; вітер, сновигаючи поміж двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло будинку, своїм свистом нагадував виття сердешного вовка на порожній лісовій галявині. Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу відволікаючись на каву з шоколадом. Того виття не чула – віднедавна, занурившись із головою в інший вимір, повністю «випадала» з довколишнього, такого звичного дотепер, світу. Звісно, якби мала чоловіка та двійко дітей, домашні клопоти не подарували б можливості такого цілковитого «випаду». Проте «якби» у цьому випадку було недоречним: часу мала вдосталь і заміжжя у плани не входило.
Славко ж терпляче чекав і мужньо терпів її відмовки зайвий раз зустрітися. Чекав уже близько двох місяців, якимсь дивом задовольняючись короткотривалими суботніми, а інколи ще й недільними здибанками.[1] Та щоразу його ставлення до неї змінювалося – чи то їй так здавалось? Усе скутішими ставали його обійми, а розмови – вимушенішими.
– Усе добре? – допитувалась, вдивляючись у його напружене обличчя.
– Нілочко, я все розумію, – стримано відповідав, намагаючись натягнути на лице невимушену посмішку. – Ти мусиш написати цей роман. Гадаєш, року тобі вистачить?… Як піде… Так-так, розумію. Це – твоє. Це те, що ти в собі відкрила і хочеш реалізувати понад усе. Я зачекаю… – і все далі й далі віддалявся.
Чи засмучувало її це? Хтозна. Вона настільки заглибилась свою працю, що перебувала мовби у двох світах, двох вимірах – реальному й іншому, який нещодавно
Здибанка – зустріч.