Чорний дім. Стівен Кінг
так! Томмі Ерберт каже, що вона неначе блекоти об’їлася.
Невже він ледь не дотягнувся через томатний суп і бутерброди з сиром, щоб упороти своєму синові? Своїй єдиній дитині? Своєму друзяці Таю, котрий просто схвильований. Спаси його Господи, саме так і було.
За дверима на початку бетонної доріжки, що веде вниз вулицею, Фред починає свою повільну пробіжку на місці, глибоко вдихаючи раз за разом, поглинає кисень, а тоді видихає. Зазвичай для нього це найкраща частина дня (якщо не враховувати тих моментів, коли вони кохаються з Джудіт, але зараз це буває дуже рідко). Йому подобається відчуття – усвідомлення, – що ця доріжка може бути початком дороги будь-куди, що він може зрушити з місця тут, у Лібертивілі, районі Френч Лендінґа, а опинитися в Нью-Йорку… Сан-Франциско… Бомбеї… у горах Непалу. З кожним кроком Фред Маршалл дедалі більше інтуїтивно відчував, як світ кличе його (можливо, навіть усесвіт). Він продає трактори Джон Діра і культиватори КЕЙС, так, це правда, проте він не позбавлений уяви. Коли вони із Джудіт були студентами Університету в Медісоні, у Вісконсині, їхні перші побачення відбувалися в кав’ярні за межами території навчального закладу.
У закладі «Шоколадний годинник» панувала атмосфера, яка поєднувала джаз і лірику. Можна сміливо сказати, що вони закохались під звуки розлючених п’яниць, які декламували Аллена Ґілсберга та Ґері Снайдера під хоча й дешеву, проте надзвичайно гучну звукову систему у «Шоколадному годиннику».
Фред ще раз глибоко вдихає і починає бігти вздовж Робін Гуд Лейн до Мейд Меріан Вей, де махає рукою Діку Первісу. Дік у халаті й капцях, щойно підняв зі сходинок ґанку денну фатальну дозу Венделла Ґріна. Він повертає на Евелон-стрит і біжить, пришвидшуючись, що аж п’яти виблискують.
Однак він не може втекти від своїх думок.
Джуді, Джуді, Джуді, йому згадалась пісня Кері Ґранта (маленька жартівлива пісенька, яка в нього завжди асоціювалась із коханням його життя).
Вона нерозбірливо бубонить уві сні, зводить очі. А от нещодавно – до речі, варто запам’ятати, коли саме це сталося (три дні тому), – він пішов слідом за нею на кухню, але її там не побачив. Вона була позаду нього, спускалась сходами, і те, як вона це зробила, здається, цікавило його менше, ніж чому – нишком піднялась затильними сходами та з шумом спустилась парадними. (Саме так вона, мабуть, і зробила. Це єдине пояснення, яке він міг придумати.) Ще це витягування язика і забавляння ним. Фред знає, що це все означає: Джуді поводилась як жінка, котра боїться. Це розпочалося ще до вбивства Емі Сент-Пір, отже, це не Рибак, або принаймні не лише він.
Тут з’являється ще одне протиріччя. За кілька тижнів до того Фред розповів би вам, що його дружина безстрашна. Вона має лише п’ять футів і два дюйми зросту («Ти ж іще така маленька, як мишка», – сказала його бабуся, коли вперше її побачила), але серце в Джуді як у левиці, як у войовничого вікінга. Це не нісенітниці, не пустопорожнє вихваляння і не лірична промова; це правда, якою її бачить Фред. Те, що він раніше знав, і те, що зараз бачить, дуже сильно відрізняється,