Чорний дім. Стівен Кінг
У кутку стоїть блискучий хромований мікрофон із великою круглою голівкою, справжній антикваріат тридцятих років, яким користувалися в «Коттон-клубі». Це однин із призів Генрі Лайдена. Поруч вузька довга коробка, у якій його вчора доставили. На подіумі, під пучком червоно-білого гофрованого паперу, що висить на стіні поруч із картонними полуницями, стоїть драбина. Побачивши її, Піт підозрює, що Ребекка Вілас була в його комірчині. Паршива сучка! Якщо вона вкрала в нього бодай щось, їй-богу…
Ребекка, щось бурмочучи, кладе коробку на подіум, тоді випростовується. Вона загортає пасмо шовковистого каштанового волосся біля рум’яної щоки. Це ще лише полудень, але день у Кулі Кантрі обіцяє бути спекотним. «Люди, перевдягніть білизну і ще раз побризкайтесь дезодорантом», – каже в таких випадках Джордж Ретбун.
– О, файний хлопець, я ж бо думала, ти вже ніколи не прийдеш, – каже Ребекка.
– Ну, я тут, – похмуро каже Піт. – Здається, ви тут і без мене чудово впоралися. – Він робить паузу, а тоді додає: – Файна. – Піту здавалось це був досить вдалий жарт.
Він проходить вперед і заглядає до коробки з написом «Належить Генрі Лайдену». Всередині коробки – маленький прожектор, обмотаний електричним шнуром, і рожевий селевий круг, що обертається по колу і змінює колір світла від забарвлення льодяника до кольору полуниці з цукром.
– Що це за мотлох? – запитує Піт.
Ребекка дарує йому сяючу попереджальну посмішку. Будь-хто зрозумів би цю посмішку, навіть такий тупак, як Піт. Вона означає: приятелю, ти стоїш на краю басейну з алігаторами; скільки ще кроків ти хочеш зробити?
– Вогні, – каже вона. – В-О-Г-Н-І треба повісити ось там, на отой гачок. Г-А-Ч-О-К. На цьому наполягав діджей. Каже, що вони покращують йому настрій. Н-А-С-Т…
– Що сталося з Віні Еріксон? – бурмоче Піт. – З Віні не було всіх цих довбаних проблем. Він вмикав записи, чорт забирай, на дві години, тягнув кілька разів зі своєї фляжки, а тоді завершував.
– Він поїхав, – каже Ребекка байдужим голосом, – думаю, назавжди.
– Ну… – Піт дивиться вгору, розглядаючи жмут промінців із червоного й білого гофрованого паперу. Але я не бачу ніякого гачка, міс Вілас.
– Господи, – каже вона, і вилізши на драбину, показує, – так ось же він, ти що сліпий?
Піт зовсім не сліпий, до того ж він ніколи не був такий радий можливості бачити. З того місця, де він стояв, під нею, він зміг чудово розгледіти її стегна, червоне мереживо її трусиків, напружені сідниці, оскільки вона стояла на п’ятій сходинці драбини.
Вона глянула вниз, на нього, побачила приголомшений вираз його обличчя, і одразу ж зрозуміла, куди він дивиться. Вираз її обличчя дещо пом’якшується. Її люба матуся полюбляла казати, що чоловіки перетворюються на дурнів, коли бачать трусики.
– Піте, Піте, спустися на землю.
– Га? – Він дивиться на неї вгору, роззявивши рот, на його нижній губі з’являється слина.
– На моїй нижній білизні точно немає ніякого гачка, я в цьому впевнена, як і в багатьох інших