На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова
по той бік Хозарського озера. І влітку, і взимку жила. Ще й боса ходила всенький рік. Уже на старості зголосилося село їй хату звести. Не схотіла. «Мені, – каже, – і в курені добре. Це вам хати нужни, а мені в них трудно». Та чого там правду скривати – велика любов колись відірвала Ївгу від людей. Але така, аж страшно сказати.
Дивна баба. В очах вічний смуток, а руки худющі, наче гілляки з корчуватого дерева. Ще й одяг – саме дрантя. І смердить димом і якимось травами. Більшість гидували Ївгою, особливо молодші. У курінь не заходили – вошви боялися. Хоча ніхто й не бачив на бабі вошей, бо спала вона на зіллі, що відганяло не тільки комарів і мух, а й усяку нужу. Хліба, правда, родичі виносили, коли переїжджала човном у село. Але то нечасто.
Архип здивувався. І не через те, що побачив Ївгу, а як зрадів їй, наче рідній. Вітається, ще й кланяється бабі в пояс. Отак би витяг душу й віддав. Аж злякався самого себе. А Ївга поштивості його злякалася. Дрип-дрип до човна, прив’язаного до верби. Махнула веслом, наче замахнулася на Архипа. Хитнувся човен – і від берега. Уже на середині озера опустила весло у воду й довго сиділа, аж поки бистрина почала зносити човен униз до Ріки – так у селі колись називали Дніпро. Ріка – і все. А Дніпро – то вже для знаючих, що ходили на човнах аж до Чорного моря. Тільки давно те було. Так давно, що лише в пам’ятку й зосталося.
Постояв Архип, почухав потилицю й подався швидше додому. І що не трапиться дорогою молодиця чи дівчина – у чоловіка так солодко тенькає серце, наче закоханий у кожну. Прийшов у двір і чує: мати голосить, а дружина синів лаштує батька шукати. Ох і зраділи всі, коли його побачили, лише стара Зозулиха ще більше заголосила, наче Архип не сам додому прийшов, а його на возі холодного привезли.
Тільки ж не до голосіння жіночого Архипу. Він за дружину – і в клуню. Мати за ними. «Куди ви, мамо? – зупинив її Архип. – Ідіть до хати, та не кричіть уже». Оторопіла Зозулиха, стоїть і дивиться на клуню. А потім чує: невістка схлипує, та так млосно і солодко, що свекруха спаленіла від сорому й гримнула на онуків, які стояли на подвір’ї й не знали, що робити. «Наче їм ночі немає», – озирнулася на клуню, де шаленіло кохання чоловіка і жінки.
А вже під вечір Архип не знає, що із собою вдіяти – стоїть перед очима вдовиця Настя, яка жила далеченько, аж на Горевасі. Ну от дивиться чоловікові в саменьку душу ще й осміхається, та так звабливо… Не втерпів Архип і рвонув уночі долиною на Гореваху. А через кілька днів стрілася йому Івана Сили старша дочка, яку заміж ніхто не брав, бо лице рябе, ще й згорблена, наче баба стара. Тільки очі дивляться на всіх винувато. Красиві очі й такі сині, як вода в Хозарському озері. Побачив ті очі Архип і вже не міг здолати в собі кохання до старої дівки.
Отак іще діточок в Архипа насіялося. І своя дружина «вповні» ходить. А воно – що там тих Сивок, як один перед одним, наче на долоні. Давай старший брат Охрім із кумом Дем’яном страмити Архипа. Той і розказав їм про свою придибенцію під Матвієвою горою. І про те, що з ним потім зробилося – нема чоловічого удержу, та й по