Тетрамерон. Віктор Гребенюк
Але невдовзі все почалося спочатку, а часу все так само не було. Тоді попросив: замуруйте мене чи принаймні замкніть на яких чотири дні – я з Божою поміччю скомпоную сорок новел, по десять за день, хоч би в чернетці, такий собі «Тетрамерóн»[3].
Як на те, у місті лютувала епідемія грипу, і я став писати, не виходячи на вулицю та щоразу дякуючи всім, хто розповів мені ці історії.
День перший
Різдво разом
У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.
– За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!
– Вперед! За цісаря! Слава!
Ці кличі виривались остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров’ю й вихаркувалися на сніг.
Із цими кличами падали – убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:
– За царя! За отечество!
– За цісаря! Слава!
І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік – люди без упину вбивали б людей цілий вік.
Але стало сутеніти й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла – і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.
Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гарматня[4], і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців[5], коли російська атака захлинулась і відступила.
Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:
– Помоги, браток, помоги, солдатик.
– Зараз… щас… вашскорóдь[6]… Рад стараться… – І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль утамувався й Брусніцин замовк.
Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.
– Тиха ніч, свята ніч!.. – вихопився у Василенка спів колядки.
– Гей, зітри сльози з віч!.. – раптом почулось десь знедалеку.
«Господи! – раптом згадав Василенко. – Се ж сьогодні Святвечір».
А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:
– Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас.
Василенко підвів голову.
Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.
Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».
Доспівали і її.
Тоді зачулося:
– Христос ся раждає!
Василенко ніколи не чув такого вітання й одповів як знав:
– З Різдвом Христовим будь крепкий!
Тоді вони разом стали і – пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялись, поцілувалися на три боки і той, з австрійських шанців, спитав:
– Ну, брате, якої будéмо співали?
– А хоч би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?
– Чом нє!
Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звíзда», опісля «Гей високо в темнім небі»:
– Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила,
Господнього Сина…
Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятый хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:
– Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!
Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.
– Гнатишак! Гнатишак! Schnell in den Schützengraben! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.
Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і, либонь, вони удвох отак і на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть – без числа, без числа, без міри…
Вічно.
Рецидивіст
«Ніколи. Більше ніколи. Обіцяю Богові перед тобою, владико», – зі щирим почуттям сказав ведмежатник Азарт.
«Господь і Бог наш Іісус Хрістос благодатію і щєдротамі Своєго чєловєколюбія