Тетрамерон. Віктор Гребенюк
якби не легенький подих.
Хтіли забрати ікону – та вона міцно-міцно тримала її, наче зрослась з нею.
Хтось побіг по фельдшера.
Фельдшер прийшов, оглянув і наказав покласти Зіньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, і наче статую, занесли додому, через містечко.
…Немов статуя, вона лежала вже кілька день. Не говорила, не їла, не пила – навіть не розтуляла вуст. Не кліпала, тільки все дивилась невідь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом. Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помітний подих виказував життя в цьому скам’янілому тілі. Та міцно-міцно тримала ікону того бородатого святого. Міцно-міцно, що годі було й порушити, не те що забрати з її маленьких, тендітних рук.
Лікарі не знали, що вдіяти. Приїхав один, другий, ще цілий консиліум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.
Уся ком’ячейка вельми журилася Зіньчиною бідою, всі ходили понурі, як у воду опущені.
І тоді вирішили покликати батюшку.
Батюшку?!
Якого ще батюшку?!
Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузі, що знай лише дурить темний пролетаріят? Отямтесь!
Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.
Отець Гервасій, у старому потертому підрясникові, прийшов негайно, бо всеньке містечко тільки й гомоніло, що про Зіньчину дивну хворобу. «Ото її Бог покарав», «Так їй і треба, гаспидському сплоду», – цокотіли молодиці. А він і хотів прийти, але ж знав, що не пустять. Сидів, чекав, молився – покликали.
Зінька побачила отця Гервасія – і щось нове з’явилось у величезних зіницях.
Батюшка запалив свічі, довго читав із засмальцьованих книжок, щось промовляв над недужою, кропив свяченою водичкою – а в дверях раз по раз появлялися цікаві: побачити, що ж він там робить і як той його неіснуючий Бог має зарадити лиху.
Урешті на Зіньчинім білім обличчі дригнув м’яз.
Потім кліпнуло око.
Ще перегодом став помалу з’являтись рум’янець.
Відтак розм’якшилось усе тіло. Вона підвелася, знесилено сперлась на руку, віддихалася, встала, підійшла до стіни, однією рукою зняла з кілочка портрет бородатого Маркса, а другою почепила образок, що так цупко держала всі дні.
Знахідка
Пам’яті Степана Хоміка, який розповів мені цю історію.
У полі він був, як во храмі. Пошепки молилися міріади свіч – підходили жнива, і повнозерне колосся з дня на день дожидало серпа. На пагірку розкинулася плащаниця маку й ромену. А ген край поля, за панським фільвáрком[8], старезним іконостасом стояв ліс: за ним причащається сонце. А ще долинав – десь ізтамідти – ледве вловимий спів «Херувимської». Мо’ – із душі?
Карпо з малих літ у церкві. Парубчаком дали читати Часослова, так щовідправи й читає; вже й голос не той. Вже й тримає лише для годиться, хіба коли-не-коли гляне: в голові зберігає усі письмена. «Вєлічіт душа моя Господа і возрадовался дух мой о Бозє, Спасє Моєм… Вся зємля да поклонітся Тєбє,