Тетрамерон. Віктор Гребенюк
та дозволили відслужити всенічну, а всім охочим ув’язненим взяти участь. І, певне, такою щирою була молитва владики, і такою ревною – христобратії, а ще, мабуть, якісь тонкощі політичного моменту, що все це їм урешті-решт дозволили. Тепер владика Ігнатій, та кілька священиків усіх рангів, та декілька дияконів, і чималий хор обговорювали деталі такої незвичайної пасхальної всенічної – на далекій околиці безбожної країни, де віють хуртовини і не відступають морози.
Азарт блаженно розтягнувся збоку й на душі було так святково прибрано, заметено, випрано. І якось аж трішки порожньо в голові, як бува часом від ковтка легенького хмільного. Він солодко уявляв собі цей хресний хід навколо церкви посередині табору, як не раз із батьком ходив ще підлітком: розтинає темряву ліхтар попереду, колишуться корогви, «Воскресеніє Твоє, Христе Боже…» співає слідом за панотцем уся процесія, та й хóроше так!.. Далебі, й цього разу буде хóроше, ще навіть краще, бо яка ж це велика Божа милість на них: пасхальну всенічну дозволили червоні комісари, та й не де-небудь – у таборі. А на тій всенічній владика причастить його, прощеного, і вже не мучитимуть його лихі сни, і взагалі – вже більше ніколи, ніколи… Зав’язав.
Обговорили, що мали обговорити, і пішли до хранилища по все, чого просили і що їм пообіцяли. Незабаром повернулися з радісним гомоном: таки не обманув начальник табору, слава Тобі, Господи! Буде, буде, буде в них великодня служба! Вернулися з кількома лантухами «музейних експонатів»: тут ось і ліхтар, і чаша для причастя, тут, гляньте, браття, і корогви, і…
– Владико, а де ж ризи??
Замовк ураз радісний гомін.
– Де ризи, владико?
Риз не було. Перетрусили ще раз усе – нема.
– Владико?
Архієпископ Ігнатій сів і заплакав. Так… Так… Він сам в усьому винен: він сказав начальникові табору про все – і про ліхтар, і про корогви, і про потир, і про антимíнс, той записував за ним слідом, а сказати про ризи – забув. Яка ж відправа без риз, тим більше великóдня?…
Владика схлипував, а всі надломлено мовчали.
Врешті хтось несміливо:
– А мо’, ще раз піти… попросити?…
Ні, марно й сподіватись. Удруге вони нас не послухають. Та й порозходились вони вже всі: і начальник, і зам – лишилась тільки охорона.
Що ж, не сталось…
Ніхто із зажуреної братії не помітив, як із каземату вислизнув Азарт.
Так само тихо за якийсь не вельми довгий час він з’явився перед ними і висипав лантух червоних парчевих риз.
Кадриль зі святителем
Антирелігійний карнавал удався на славу. Секретар ком’ячейки був перевдягнутий у попа, у такого пописька, як то все малюють у «Войовничому безбожникові»: товстий, нечесаний, із хрестищем на пузі, в одній руці кадило, у другій – сулія[7] сивухи. А вони, комсомолята, перевдягнені в чортів, стрибали навколо й на попове «Христос воскрес!» верещали: «Брешеш як пес!» – і реготали.
Так вони пройшли цілим містечком,