Три товариші. Еріх Марія Ремарк

      – Та ось він, – сказав я. – Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?

      Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.

      – Ідіот, – просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.

      – Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, – сказав я. – Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.

      Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.

      – Облиште, – сказав він, – мені треба йти. Якщо я надумаю зробити пробний виїзд, то зателефоную вам.

      Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.

      – Гаразд, – погодився я, – але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?…

      Блюменталь якось дивно глянув на мене.

      – Зацікавитись – це ще не означає купити.

      Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він таки курить. Та ще й марку «Корона» – мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.

      Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

      – Ну, то як? – привітав мене дженджик – Готфрід Ленц. – Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад, як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

      – По-ідіотському втнув! – заперечив я. – Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

      Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

      – Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

      – Дурниці, – відповів я. – Шахрай не назве себе Блюменталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

      – Та він ще прийде, – як завжди, із властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.

      – Цей – не прийде, – переконано відповів я. – Але звідки в тебе цей бамбуковий ціпок і ці рукавички?

      – Позичив. Отам, у крамниці «Бенн і компанія». У мене там є знайома продавщиця. Я, може, паличку залишу собі. Подобається вона мені. – Він самовдоволено покрутив у повітрі грубим ціпком.

      – Готфріде, – сказав я, – у тобі пропадає талант. Знаєш що? Іди до вар’єте. Там твоє місце.