Три товариші. Еріх Марія Ремарк
– відповів Грау, – я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність – це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та напобажали любенькому небіжчику за все його життя…
Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.
– Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більш до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, – він махнув своїм величезним лаписьком, – усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…
Ленц усміхнувся.
– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!
– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.
Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.
– Отто, зроби-но мені послугу – дай мені завтра на вечір «кадилак».
Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.
– А ти вмієш уже робити повороти? – спитав він. – Досі мені здавалось, що ти вмієш їхати тільки прямо, та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.
– Помовч, Тео, – відповів я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!
Браумюллер забулькотів сміхом.
– Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я.
– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.
– Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…
Отто примружив очі так, що лишилась тільки вузенька шпаринка, й усміхнувся.
– Гаразд, Роббі, бери…
– Тобі потрібна, певне, машина до твоєї нової краватки? – підійшовши, спитав Ленц.
– Заткни пельку, – сказав я, відпихаючи його.
Та він не відступився.
– Ану покажи, малий! – Він помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролі джиґуна! Чи не збираєшся ти часом на оглядини?
– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе! – відповів я.
– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.
– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от