Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Колектив авторів

      Громадський просвітницький проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт»

      Повстанський рух – прикметна риса Української революції

      Очевидно пам’ятаючи мої давні роботи з історії повстанського руху і махновщини зокрема, автори книжки запросили мене написати до неї передмову. Іншими словами – влаштувати своєрідний переклик наукових поколінь, щоб з’ясувати, на що пішло чверть століття сучасної історіографії, як далеко історична наука просунулася у вивченні цієї проблеми, які виклики стояли перед нею тоді і чим вона переймається зараз. Приблизно так. Спробую впоратись із цим непростим завданням.

      Усе почалося з другої половини 80-х років ХХ століття. Радянський Союз намагався позбутись іміджу «імперії зла» і разом з тим не позбутись ролі провідної держави світу. Це вимагало докорінної реорганізації, в тому числі і змін у поглядах на історію. Однак реформаторам не вистачало ні знань, ні досвіду, усе робилось майже навпомацки, інтуїтивно і налякано. Історики почали з пригадування досвіду «хрущовської відлиги», коли дуже непослідовно намагалися реабілітувати репресованих за сталінських часів діячів революції, проте далеко не всіх. Так, наприкінці 80-х років настала пора говорити про Бухаріна і Троцького як про найвидатніших опонентів Сталіна в комуністичному середовищі. Після відкриття архівів і спецфондів олюднення революційного простору набрало широких масштабів. Спочатку це робилося заповненням «білих плям», тобто без зміни ленінсько-сталінської парадигми революції. Та логіка вільного пізнання дуже швидко показала, що в радянській історичній науці було мало спільного з реальними історичними подіями, оскільки керувались науковці насамперед ідеологічними догмами, схемами і табу. Саме так сталося і з повстанським рухом.

      Власне, поняття «повстанський рух» радянська історіографія просто не знала, розповідалося про боротьбу з «куркульською контрреволюцією», «політичним бандитизмом», «дрібнобуржуазною націоналістичною контрреволюцією». За переконаннями В. Леніна, дрібна буржуазія (читай: заможне селянство та ремісники) була найнебезпечнішим ворогом радянської влади і «диктатури пролетаріату». Чому? Тому що саме ці люди мали невелику власність – кілька десятин землі, трохи худоби, – яка дозволяла тяжкою працею здобувати свій хліб і відтворювати складену багатьма поколіннями хліборобську традицію і культуру. Українське селянство не сприймало комуністичну ідеологію поголовної рівності, що ґрунтується на праві держави привласнювати результати важкої праці. Щоправда, був у селянина ще один ворог, який робив його ситуативним союзником більшовиків. Це був поміщик – потужний конкурент на аграрному ринку. В нього і землі було більше, і техніки, а головне – політичних прав, освіти, вміння ефективно використовувати переваги великого господарства. Селяни в своїй масі були не проти позбавитися конкурента у революційній крутоверті. Тут їх шлях час від часу збігався з більшовицьким, але поза боротьбою з поміщиками різко розходився. Яскравим проявом подібної тактики є історія махновського руху. Моя перша розвідка з історії махновщини називалась «Комбриг Нестор Махно». З кінця зими до середини літа 1919 р. Н. Махно командував ІІІ Задніпровською бригадою, яка входила до складу дивізії П. Дибенка й успішно воювала з добровольчими частинами на Донбасі. Комбриг у Червоній армії був воєначальником доволі високого рангу (згодом генеральського), через те головний пафос розвідки (брошури) зводився до риторичного питання: а чому, власне, радянська історіографія, як і література та кіно, дають негативний і навіть вульгарний образ Махна, не бачать його заслуг перед революцією? А вони очевидні. Махновці тричі укладали союз із Червоною армією. Це вони спустошили тил денікінців, коли білі розгорнули активний наступ на Москву і були вже біля Тули. Це вони форсували у листопаді 1920 р. Сиваш і вийшли в тил армії Врангеля у Криму, після чого білі припинили опір. Відповідь собі і, сподіваюсь, читачам, я дав у більш загальній праці, яка називалася «Махновщина» і мала дуже важливий підзаголовок «Селянський повстанський рух в Україні 1918–1921 рр.». Відповідь була простою: вільний радянський лад, який відстоювали махновці і який передбачав нівелювання ролі держави, її невтручання в місцеве самоуправління і способи господарювання, не мав нічого спільного з більшовицькими спробами запровадження комунізму під керівництвом держави диктатури пролетаріату. Більшовики не хотіли ділити владу з жодною політичною силою, в тому числі й лівою, навіть у своїх лавах вони не допускали інакомислення. Викорінювали противників не стільки агітацією та пропагандою, скільки «червоним терором», ВУЧК, частинами особливого призначення, продовольчими загонами і Червоною армією. Ці державні інструменти застосовувалися проти селян, яким обіцяли землю, а потім зганяли в комуни, вилучаючи хліб на користь держави. Така практика і політика подавались як пролог до світлого комуністичного майбутнього. Безумовно, це спричиняло масовий селянський опір, у тому числі і збройний – у формі повстанського руху. Повстанські загони рідко вели активну наступальну діяльність, у переважній більшості випадків вони обороняли свої села, волості, повіти від нападників. Винятком