Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Колектив авторів
Верстюк,
доктор історичних наук,
професор
Від упорядника
Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 р. – багатовимірне та суперечливе явище, яке залишило по собі чимало прикладів наполегливої жертовної боротьби та патріотизму, але й не менше проявів безпрецедентного за жорстокістю безглуздого насильства. Значення повстанської активності в революційних подіях навряд чи можливо переоцінити. Досить згадати, що саме дії повстанців вирішили долю Гетьманату П. Скоропадського у 1918 р. та радянської влади в Україні у 1919-му. Антикомуністичні селянські повстання літа 1919 р. прокладали армії УНР і денікінцям шлях до Києва, махновці відіграли провідну роль у перемозі над білою армією А. Денікіна, григор’євський виступ зруйнував плани походу Червоної армії в Центральну Європу на підтримку світової революції, і, врешті-решт, повстанський рух на теренах колишньої імперії змусив комуністичну владу запровадити неп.
Водночас повстанські отамани значною мірою відповідальні за єврейські погроми, грабунки, безглузді вбивства мирного населення. Повстанські загони часто змінювали політичну орієнтацію, співпрацюючи з армією УНР, червоними і білими; повстанський рух, хоча й періодично набирав загрозливих масштабів, залишався переважно роз’єднаним, локальним, організаційно слабким, а отамани вдавалися до відверто кримінальних дій і воювали не лише з владою, а й між собою.
За масивом суперечливих фактів і неоднозначних оцінок повстанського руху стоїть головна дійова особа тієї доби – українське селянство. У селянському повстанстві часів Української революції зосереджена низка проблем та суперечностей, які є предметом гострих дискусій між істориками, оскільки так чи інакше виводять нас на ключові питання історії Української революції 1917–1921 рр.: селянський характер української нації, можливості вирішення аграрного питання, неспроможність провідників оперти національну державність на мінливе у своїй лояльності до влади традиційно-патріархальне українське селянство тощо.
Радянська історіографія трактувала селянський повстанський рух переважно як «куркульський бандитизм», а радянська література та мистецтво продукували карикатурні образи повстанців. Протягом останніх десятиліть з’явилися наукові праці, які ґрунтуються на архівних документах і автори яких зосередилися на різних аспектах поліморфного повстанства. Кропітка тривала праця з виявлення та систематизації розпорошених по архівних установах документів змушує істориків звужувати поле дослідження. Як правило, автори або вивчають повстанців у певних географічних (Середнє Подніпров’я, Правобережжя, Лівобережжя, Південь або окремі губернії) чи хронологічних (1918, 1919, 1920–1921, початок 1920-х років) межах, або зосереджуються на антигетьманському, антикомуністичному чи антибілогвардійському повстанському рухові. При цьому науковці очно і заочно (на сторінках наукових праць) дискутують щодо витоків, природи й