Одного разу в Лозовому. Едуард Богуш
людей? Війна, розвідка, полон, втеча все було позаду, але звичка бачити, що діється навкруги, залишилась.
Василь зачекав, доки легковик проїде, і тільки потім рушив. Він взяв трохи праворуч, де був перехід через калюжу. Кожен камінчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що відбився в болоті, були його, рідними і до болю своїми. Василь помітив на березі велику зелену жабу. Жаба грілася на сонечку. Круглі жаб’ячі очі уважно стежили за кожним рухом незнайомця.
– Що, зелена, впізнаєш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньої подруги. Але жаба ніяк не реагувала на дружнє звернення і продовжувала сидіти, лупаючи очима.
Поруч, по поверхні калюжі пропливла маленька голівка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду.
– Ясно, не впізнаєш, – зробив висновок Василь, і з сумом додав, – де ж тобі, зеленій, тут аби родичі впізнали.
Перші приємні враження послабили внутрішню напругу Василя. Він навіть посміхнувся і, закинувши армійську торбу на спину, рушив неораною смужкою землі, яка відокремлювала захаращений верболозом ярок від поля з буряками. Пройшовши метрів двісті, він пірнув у яругу і по вузенький стежечці вибрався з іншого її боку, де було пасовисько, а трохи далі стояв колишній колгоспний яблуневий сад. Василь планував через сад вийти до левади і вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвої уваги, дістатися до рідного городу та хати. Він добре розумів, що раніше чи пізніше про його повернення стане відомо, але хотів, щоб сталось це якомога пізніше. Бо сподівався кілька днів посидіти у затінку та тиші батьківської хати, скинути тягар останніх років і розчинитись у безмежно приємній енергетиці рідної оселі, за якою він так скучив.
Крокуючи садом, Василь уявляв, як здивується мати, як зрадіє його появі батько, як стрибатиме на плечі його собака Цезар, як він згорне обох батьків в обійми і вони почнуть від радощів плакати, як він зайде у прохолодну тишу своєї кімнати, як він вижене з гаража батьківський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49! Так не пахне жоден мотоцикл! Як він сяде за кермо своєї машини… І од тієї уяви посмішка потяглась по обличчю Василя.
Марячи картинами зустрічі, він не помітив, як швидко скінчився яблуневий садок, сусідська левада і почалась їхня. Нарешті Василь вийшов до рідного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Під старою акацією, метрів за десять від нього, здоровезний заєць спокійно сидів на задніх лапах і то одним, то іншим оком дивився у бік Василя. Заєць наче точно знав, що без рушниці та собаки Василь аж нічогісінько йому не зробить.
– О, здоров, вухатий! – весело звернувся Василь до зайця. – Бачу, без мене ви тут зовсім знахабніли?… Добре, іди собі, зараз не до тебе… Але як побачу на городі, – грайливо додав Василь, – начувайся, на осінь чекати не буду.
Заєць уважно вислухав настанову нового хазяїна, повернувся в інший бік і спокійно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь ще хвилинку постояв у затінку старого клена, милуючись на краєвид своєї хати. Він стільки чекав на цю зустріч, що коли вона