Таємниче життя дерев. Петер Воллебен
але не є проблематичними для грибів. А тоді щоосені виокремлені шкідливі речовини виринають на поверхню у вигляді гарних плодових тіл – білих або польських грибів, які ми приносимо додому. Не дивно, що радіоактивний цезій, котрий перебуває в надрах землі ще від часу катастрофи на ядерному реакторі в Чорнобилі 1986 року, досі можна знайти передовсім у грибах.
Система охорони здоров’я також у переліку послуг. Чи це атака бактерій, чи руйнівні колеги-гриби – ніжне плетиво відбиває атаку будь-якого непроханого гостя. Поки грибам та їхнім деревам добре, вони можуть доживати до кількасотлітнього віку. Якщо ж умови довкілля змінюються, наприклад, через забрудненість повітря шкідливими речовинами, то гриби вмирають. Але їхні партнери довго за ними не побиваються, а просто ставлять на інший вид, що спокійно простилається їм до ніг. Кожне дерево має великий вибір грибів і тільки коли гине останній доступний міцелій, дереву стає по-справжньому кепсько. Гриби в цьому плані ще чутливіші. Багато видів самі вишукують собі відповідне дерево і тільки-но резервують його для себе, як сполучаються з ним до смерті. Види, що, скажімо, полюбляють тільки берези чи модрини, називають «постійними», тобто прив’язаними до господаря. Інші – приміром лисички – можуть сполучатися з різними деревами: неважливо, це дуб, бук чи смерека, головне, щоб під землею ще була хоч якась вільна місцина. А конкуренція досить висока: тільки в дубових лісах існує понад сто різноманітних видів, що частково перетинаються біля коріння тих самих дерев. А для дубів це, навпаки, доволі практично, адже щойно через зміну кліматичних умов випадає один гриб, на порозі з’являється наступний. Як виявили науковці, також і гриби не живуть без страховки, а тому сполучають своїм плетивом дерева не тільки одного виду, а й різних. Радіоактивний вуглець, яким науковці заразили березу, через ґрунт і грибковий міцелій перемандрував до сусідньої псевдотсуги. Якщо багато видів дерев борються, стоять на ножах одне з одним над землею і навіть під землею намагаються витіснити власні кореневі системи, то гриби стараються зберегти рівновагу. Чи вони дійсно прагнуть підтримувати чужих дерев-господарів, чи лише своїх грибкових побратимів, які потребують допомоги (а ті вже допомагають своєму дереву), ще не досліджено. Я гадаю, що гриби «думають» трохи далі, ніж їхні великі партнери. Бо ж, звісно, кожен вид бореться проти всіх інших. Але якщо вважати, що наші місцеві буки в більшості лісів здобули б остаточну перемогу – чи це було би справжньою перевагою? Що сталося б, якби новий збудник хвороби уразив та вбив більшість дерев? Чи не було б доцільніше, щоб існувала певна кількість інших видів? Дуби, клени, ясени чи ялиці росли б собі далі й забезпечували тінь, необхідну для зародження та росту нового покоління молодих буків. Різноманіття захищає правікові ліси, й, оскільки гриби так само залежать від сталих умов, вони підземно врівноважують занадто успішне поширення одного виду дерев, оберігаючи інші від цілковитого