Таємниче життя дерев. Петер Воллебен
роки смерека намагається загоїти рану, проте та щоразу відкривається заново. Вже навіть здалеку видно чорну, залиту смолою борозну, що є провісником болючого процесу.
І в такий спосіб ми потрапляємо прямісінько в лісову школу. На жаль, тут іще й досі панує певне насильство, адже природа – дуже суворий учитель. Хто необачний і не хоче пристосовуватися, той мусить потерпати. Розриви в деревині, в корі, в неймовірно чутливому камбію – гірше для дерева і не придумати. Воно мусить реагувати – і не тільки через спробу знову затулити рану. У подальшому вже ліпше розподіляється вода, навесні всі земні запаси вже більше безоглядно не качаються вгору. Дерева по-справжньому вчаться, й навіть якщо земля достатньо волога, надалі дотримуються цього нового, економного типу поведінки – адже ніколи не можна знати напевне! Не дивно, що сумна доля спіткає саме смерек, які стоять на повноводному ґрунті, – вони розбещені. Уже навіть через кілометр, на кам’янистому, сухому південному схилі ситуація має геть зовсім інший вигляд. Через страшенну літню посуху я спершу очікував збитків саме тут. Однак побачив щось цілком протилежне. Тутешні жорсткі аскети витримують набагато більше, ніж їхні розбещені водою колеги. Хоч тут цілий рік набагато менше води, бо ґрунт зберігає менше вологи, а сонце дужче обпалює землю, проте зі смереками все добре. Вони ростуть суттєво повільніше, очевидно, набагато ефективніше розподіляють ту невелику, приступну їм кількість води й досить добре витримують роки з екстремальними погодними умовами.
Ще очевиднішим навчальним процесом є власна стійкість. Дерева не люблять створювати собі зайвих проблем. Нащо утворювати товстий, стабільний стовбур, якщо можна зручно спертися на сусідські дерева? Поки вони стоятимуть, нічого лихого не станеться. Проте в Центральній Європі, щоб зібрати десять відсотків деревини, кожні кілька років до лісу приходить команда лісорубів або приїжджає жниварська машина. У природних лісах беззахисним залишається оточення щойно загиблого могутнього материнського дерева. Так виникають прогалини в лісовому покриві, а деякі буки та смереки, що ще недавно зручно спиралися на своїх сусідів, раптом, хитаючись, стоять на власних ногах чи то пак коренях. Дерева не можуть похизуватися своєю швидкістю, тому минає ще від трьох до десяти років, аж поки вони знову здатні твердо стояти після такого перевороту. Навчальний процес просувається із застосуванням болісних мікропорізів, що виникають через хитання дерева в різні боки під поривами вітру. Де болить, там дерево мусить підсилити свій скелет. Це забирає багато енергії, тому потім її не вистачає для росту вгору. Невеликою розрадою є додаткове світло, що через сусідову смерть тепер доступне власній кроні. Проте й тут мине ще кілька років, аж поки ним можна буде повноцінно скористатися. Адже раніше листя було налаштоване на сутінкове світло, отже, воно доволі ніжне й неймовірно чутливе до сонячних променів. І тільки-но яскраве сонце потрапить на таке листя, воно частково обгорить