Таємниче життя дерев. Петер Воллебен
лежать на поверхні. Адже в кабанів та сарн апетит не зникає і навесні. Тому принаймні великоплідні види, такі як буки й дуби, дотримуються саме цієї стратегії. Щоб стати менш привабливим для рослиноїдних тварин, їхнє потомство з горішків та жолудів зароджується якомога швидше. Й оскільки ніщо інше не передбачено, то насіння не має ніякої тривалої оборонної стратегії проти грибів і бактерій. Ті соньки, що проґавили період проростання й непорушно лежать на землі навіть у літню пору року, гнитимуть аж до наступної весни. Натомість багато інших видів дають своєму насінню шанс зачекати ще один або кілька років, перше ніж воно проросте. І хоча тоді підвищується рівень небезпеки перетворитися на корм для тварин, але ця стратегія передбачає також і суттєві переваги. Наприклад, у посушливі весни сіянці можуть загинути від спраги – а тоді марною стає вся сила та енергія, що була закладена в їхній розвиток. Або ж сарна обирає для свого харчування саме той район, у якому опинилося насіння. Потрапивши до шлунка тварин, щойно проросле смачне листя із саджанців не проживає й кількох днів. Якщо ж частина насіння проростає за один або кілька років, то шанси розподіляються так, що в будь-якому випадку принаймні кілька дерев із цих насінин таки виростуть. Саме так чинить горобина: перш ніж за сприятливих умов прорости, її зернятка можуть перебувати в землі аж до п’яти років. Для типового дерева-першопрохідця це цілком вдала стратегія. Адже якщо букові горішки й жолуді постійно падають під своє материнське дерево, а їхні ембріони проростають у наперед передбаченому приємному лісовому кліматі, то маленькі горобини можуть опинитися будь-де. Зрештою, це чиста випадковість, де птах, що спожив терпкий фрукт, викине зі свого організму включно з порцією добрива також і насіння цього дерева. Якщо це відкритий простір, то, порівняно з прохолодно-вологою тінню старих лісів, на проростання насіння набагато інтенсивніше впливають роки з екстремальними погодними умовами, приміром, особливо високі температури й, відповідно, недостатня кількість води. А тому набагато краще, щоб принаймні частина «пасажирів-зайців» прокинулася для нового життя тільки через роки.
А що тоді? Наскільки високими є шанси лісових дітей вирости коли-небудь по-справжньому й самим завести потомство? Це відносно легко можна вирахувати. У результаті статистичних підрахунків випливає, що кожне дерево дає життя одному нащадкові, що коли-небудь посяде його місце. Та поки цього не сталося, насіння хоча й проростає, а молоді паростки існують у тіні кілька років або навіть десятиріч, проте в якийсь момент життєві сили їх полишають. Вони ж бо не єдині. Представники десятків інших поколінь так само ростуть біля ніг своєї матері, а тому поступово більшість із них один по одному здається й знову перетворюється на гумус. Зрештою, тільки поодинокі щасливчики, яких порив вітру чи тварина переправили на вільні ділянки лісової землі, можуть там без перешкод прорости та вирости.
Повернімося до шансів. Один