Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних. Юрій Моро.
зітхнув. – Сподіваюсь, що ти не всюди був.
– Я теж, – погодився Тар, аби надати бесіді крихту людяності.
– А насправді, – навіщо їздив? Усі кажуть різне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невиліковну лічити. Турет лаявся, що ти у кобзарі гайнув і шаблю на дівчат проміняв. А Хриць… Сам знаєш. Він злий з-за смерті брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекські зрадники і спровадив «додому» – до Вульфінорії. Божевільна дурня, скажу тобі. Той Хриць…
Остап зітхнув та, помовчав, запитав:
– У чому правда? Так і будеш мовчати?
– Буду, брате, – князь повільно випустив дим. – На то і воля людині дана.
Тар бачив, що відповідь Могилу не задовольнила, але отаман нічого не сказав.
– Які справи на Січі? – трохи потому змінив тему князь.
– По завтрашньому обіді, брате, Рада має бути. То ж ти вчасно повернувся, – примітив Могила. – На місце Кошового Отамана шість куренів своїх кандидатів виставляють. Гармаша – з Боринського, Півня – з Бузинського, Когута – з Лисківського, Поглумка – з Погорбицького, Межихату – з Соснянського й Томарука – з Липінського. Хтозна, кого оберуть. Може, і крові трохи пролиється. Сам знаєш, як бува. Свою ж кандидатуру я виставляти більше не буду. Бачить Бог: старий я став. Молодим дорогу треба дати.
Князь погодився, хоча й у вправності та енергійності Могили він не мав великих сумнівів.
– І як з цим покінчим, – продовжував отаман набираючим гучність голосом. – Підемо на Рівенію. Зовсім вони глузд втратили. Віру свою цебекську сповіщанину до кишені сунуть. Землі козацьких старшин, без кари якої, спалюють, а селян грабують. Ми – самозаконні, але не повновладні. Тому й виходить, що змушують козаків ковтати отруту з медом та слухати гаспидські промови рівеньської шляхти. І не тільки її. Сам, брате, усе добре знаєш. Чого я тут теревеню? – Могила повернувся до козаків на греблях. – А після Ради ми розішлемо по всій Чорноземії універсали, аби збиралися добрі люди на Січі. Велике повстання, яких ще не було, готувати будемо. І на воді, і на землі свого закону, своєї влади покаже чорноземський сповіщанин. Так брати?!
Могила вдарив куркулем9 по борту у ритм барабану, на що команда в один голос рівно гримнула ствердним криком.
– До речі, Якове, – Могила повернувся і хитро зиркнув на Тара. – А ти можеш собі уявити хто ці промови до мене у голову запхнув?
Тар знизав плечима, хоча і згадав від кого Яків цих слів наслухався перед подорожжю у невідоме. І хто в його серці запалив вогонь, а у голові – думки про повстання. Могила не міг того знати. Ніхто не знав.
– Когут, уявляєш? От же ж… – Отаман дмухнув велику хмаринку тютюнового диму, та вона швидко полетіла позаду. – Я його ще джурою пам’ятаю. Запальний хлопець, та мені ніколи не спадало на думку, що у нього окрім шаблі щось у голові проросте. Життя дивовижне.
– Виходить, не буде бійки, – припустив Тар. – Когута оберуть. Інакше, чому ти вважаєш, що повстання почнеться?
– Має початися, брате. Має.
Тар
Заміна слова «кулак» на більш відповідне з точки зору автора