Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних. Юрій Моро.
приснув Тар.
– Дещо знаю, князю, – відповів Дух.
– Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…
Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.
– Здоровенні в тебе ноги, Кремезе, – Тар зазирав позад коня. – Жодна кобила не втече, як забажаєш на неї залізти.
Здивований недоречною похвалою кінь усе ж вирішив спробувати налагодити відносини з новим господарем.
– Сідай, тільки, йогі-го, мовчи. Після… Колись… Казати по справі, а таке – ні.
Князь заплигнув у сідло, владно махнув рукою. Навколишнє затремтіло, затріскотало і розсипалося на безліч уламків, неначе дзеркало, що впало на підлогу.
Уламок VI. Ґавазмій
Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж – Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом – а саме над шинком – у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.
– Йогі-го, матір Божа! – не втримався Кремез.
Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.
– То – ґавазмій, – неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. – Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них – на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок – понад усе. Навіть понад здоровий глузд.
Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.
– Зрозуміло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, – Тар показав рукою у бік велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.
– Робити що, йогі-го? – наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.
– Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.
– А як – ні? – кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.
– За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.
– Та я, йогі-го, – Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. –