Легіон Хронос. Юрій Сорока
координати у просторі і четверту у часі. Слово «континуум» вказує на те, що реальність цієї моделі володіє властивістю безперервності. Простір і час – два атрибута реальності. Принаймні щось подібне твердив Ейнштейн. Не густо і надто складно, аби полегшити пошук відповідей. А можливо… Чи не мав легіонер на увазі подорожі у часі? Звучить надто фантастично. Тобто звучало. Тепер, після появи тих, кого легіонер називав варварами, після страшної смерті самого легіонера фантастичним стало все навколо. Особливо зникнення людей. Цікаво, це відбулось лише у окремо взятому місті, чи носить ознаки глобального явища? І чим заслужив він, Дмитро Міщенко, права залишитись останнім чоловіком на безлюдному острові під назвою Земля? Можливо, чиясь помилка? Тільки нею можливо пояснити настирливу цікавість до його персони таємничих Легіону Хронос і КВТП. Що ж їм, врешті-решт, від нього потрібно? І що це за невідома база, на яку Дмитра намагались доправити люди у шкірянках після того, як ледве не спровадили до кращого світу?
Чим більше Дмитро занурювався у аналіз недавніх подій, тим більше переконувався, що запитань перед ним стоїть значно більше, аніж відповідей на ці запитання. Ні, навіть не так – відповідей доки немає жодної, натомість запитань хоч греблю гати. У такому випадку залишається один шлях – очікувати на розвиток подій, вирішуючи нагальні питання. Дмитро зітхнув і спробував змінити напрям думок.
– Щодо нагальних питань, – мовив він, звертаючись до самого себе, – палива залишилось кілометрів на п’ятдесят. За комфорт потрібно платити.
За хвилину він підняв ногу з акселератора і звернув на майданчик АЗС, яскраво освітлену стелу якої помітив праворуч. Підкотившись до колонки, вийшов з машини і озирнувся.
Ні душі.
У кабіні оператора горіло світло. Дмитро, не роздумуючи, попрямував туди.
Двері, як і очікував, виявились незамкненими. Дмитро швидко оглянув приміщення, відчинив двері у прилеглі кімнати і, не знайшовши там нікого, повернувся до пульта. На ньому лежала газета зі сканвордами і стояла недопита чашка кави. Ці предмети чомусь вразили найбільше. Не матовий паралелепіпед плафона на стелі, що безжурно освітлював пусту кімнату, не відхилені дверцята сейфа, у якому знаходились перев’язані гумовими стрічками пачки готівки, а саме сканворд і кава. Як останній слід зниклої невідомо куди людини. Можливо, оператор заправки відчував жах і біль у той момент, коли зрозумів, що світ навколо вирішив обійтися без нього?
Раптом увагу Дмитра привернув радіоприймач, що стояв на столі поряд з чашкою. Приймач працював і шкала діапазонів освітлювалась веселим рожевим вогником, але він відтворював лише білий шум. Дмитро, повагавшись, сів у крісло оператора і почав крутити рукоятку налаштування приймача. Пройшовся по усьому FM-діапазону, але не знайшов жодної радіостанції. Ефір немов вимер.
– Що ж тут відбувається? – мовив задумливо і злякався власного голосу, таким неприроднім, чужим здався він на цій покинутій станції.
У