Марія Антуанетта. Стефан Цвейг
Його нерви, мов зіжмакана ґумова стрічка, не тужавіють, не напружуються й не бринять, у них нема іскряної електрики. Ця вроджена нервова нечутливість позбавила Людовіка XVI будь-яких сильних поривів чуття: любові (в духовному й у фізіологічному розумінні), радощів, утіхи, боязні, болю, страху – всі ці чуттєві елементи не проходять крізь слонову шкуру його незворушливості, і ніколи ніяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргії. Коли революціонери штурмували Тюїльрі, його серце нітрішки не забилося частіше, навіть у ніч перед гільйотиною не впали дві підпори його гаразду – апетит і сон. Навіть коли йому до грудей приставляли пістолета, цей чоловік не блід, у його бляклих очах ніколи не спалахував гнів, він нічого не боявся, зате й не переймався нічим. Тільки найгрубші зусилля – біля ковадла й на ловах – принаймні зовні розворушують його тіло; все ніжне, витончене, граційне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалі недоступні його душевному світові; жодна муза і жоден бог, навіть сам Ерос не збурюють йому почуттів. За двадцять років Людовік XVI не пожадав ніякої іншої жінки, крім тієї, що йому дав за дружину дідусь, із нею він щасливий і вдоволений, як удоволений, зрештою, всім, маючи просто дратливу відсутність усяких потреб. А доля ж підступна, мов диявол, і саме від такої тупої і млявої тваринної натури вимагає найважливіших історичних рішень усього сторіччя, і вона турнула цього чистого споглядальника в найжахливішу всесвітню катастрофу. Бо саме там, де слід братися до діла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фізично дужий чоловік ставав жалюгідним і недолугим: для Людовіка XVI кожне рішення обертається найстрахітнішим збентеженням. Він може лише подаватися, робити тільки те, чого прагнуть інші, а сам же волів би мати спокійнющий спокій. Коли його притиснуть і заскочать, він кожному обіцяє все те, що той вимагає від нього, а наступному з такою ж млявою готовністю обіцяє геть протилежне. Через цю несказанну слабість Людовік XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душі найчесніші наміри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й міністри, бобовим королем без веселощів і показності; був щасливий, коли йому давали спокій, і до відчаю розпачливий у ті хвилини, коли справді мав урядувати. Якби революція замість підкласти під сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловіка дала йому де-небудь селянську хату й садок і якусь незначну посаду, то зробила б його щасливішим, ніж архієпископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку він без гордості, гідності й утіхи байдуже проносив двадцять років.
Такого м’якосердого й немужнього чоловіка навіть найоблесніші двірські барди не зважились прославляти як великого імператора. Натомість королеву славили всяким словом і способом, зображали в глині й мармурі, порцеляні й пастелі, в гарненьких мініатюрах із слонової кості і граційних віршиках; митці ніби змагалися між собою, бо її обличчя й манери просто довершено відбивали тогочасний ідеал. Тендітна, гнучка, приваблива й чарівна, пустотлива