Марія Антуанетта. Стефан Цвейг
rel="nofollow" href="#n36" type="note">[36] і так само (на превеликий жаль Марії Терезії) майже завжди вкладалися lit à part[37].
Отже, це поганий, незгідливий і сварливий шлюб, що ледве тримається купи? Анітрішечки! Навпаки, цілком мирне, задоволене подружжя, і якби не було на початку чоловічої неспроможності та її вже відомих прикрих наслідків, то навіть цілком щасливе. Для того щоб постали суперечки, обом доконечно мати хоч трохи сили, треба, щоб зітнулися дві волі, зайшла коса на камінь. Але вони обоє – Людовік XVI і Марія Антуанетта – уникають будь-яких суперечок і незгоди, він – від тілесних, а вона – від душевних лінощів. «Мої вподобання не такі, як у короля, – бездумно пише в одному з листів Марія Антуанетта, – він цікавиться лише полюванням і механічною роботою… Погодьтеся, що в кузні я не мала б уже хоч якоїсь грації, Вулканом я там не стала б, а якби стала Венерою, то це було б, певне, ще більше не до серця моєму чоловікові, ніж мої відмінні смаки». Людовіку XVI й справді не до вподоби її галасливі й нестримні втіхи, але в оспалого чоловіка нема ні волі, ні сили, замість показати владу й утрутитись, він лагідно усміхається на її невгавучі веселощі і загалом пишається, що має за дружину таку чарівну й усіма люблену жінку. Наскільки його мляві почуття взагалі спроможні ворушитися, цей прямодушний чоловік по-своєму – тобто незграбно й щиро – цілком відданий своїй гарненькій і куди розумнішій за нього дружині; усвідомлюючи свою неповноцінність, він, щоб не застити їй світла, відступається вбік. А вона трохи і зовсім незлобиво підсміюється над таким зручним чоловіком, бо й собі відчуває до нього якусь жалісливу любов – мов до великого кудлатого сенбернара, котрого можна як завгодно чухати й гладити, адже він ніколи не шкіриться й не гарчить і зворушливо кориться щонайменшому кивкові; та довго гніватись на цю добру й тупу колоду вже не можна навіть з удячності. Адже він дає заправляти, як їй заманеться; почувши себе небажаним, делікатно виходить; не попередивши, не входить – ідеальний чоловік, котрий попри свою ощадливість завжди сплачує її борги й дозволяє все, зрештою, навіть коханця. Чим довше Марія Антуанетта живе з Людовіком XVI, тим більшу відчуває повагу до його, дарма що слабкого, а все ж вельми гідного характеру. Зі стуленого дипломатами шлюбу мало-помалу витворилась істинна приязнь, добре й сердечне співжиття і, безперечно, щиріше, ніж у більшості тогочасних монарших подружжів.
Лише любов, це святе і велике слово, говорячи про них, ліпше й не згадувати. Для справдешньої любові немужньому Людовіку бракує сердечної снаги, а, з другого боку, в прихильності Марії Антуанетти до нього забагато співчуття, поблажливості й ласкавості, щоб усе це літепло ще можна було назвати любов’ю. З почуття обов’язку й державних міркувань ця ніжна й витончена жінка ще могла й мусила віддаватися своєму чоловікові тілом, але припустити, що цей гладкий, удоволений, заледачий для почуттів чоловік, цей фальстаф, міг збудити у такій ворушливій жінці еротичні струмені або хоч просто її задовольнити, було
Спати порізно (