Хрещений батько. Маріо П’юзо
Корлеоне підвівся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть.
– Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє запрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка – хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.
Бонасера промимрив:
– Я не хотів клопоту.
Дон підняв руку.
– Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ – це спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегли поліція й суди, якої ж тобі сподіватися шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав’язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.
Дон зробив паузу і ввічливо й саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу.
– А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажно?
Бонасера крикнув з мукою і відчаєм:
– Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.
Дон схвально ляснув у долоні.
– Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один із них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більше, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про це божевілля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.
Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:
– Я прошу в тебе справедливості.
Дон Корлеоне кинув сухо:
– Суд дав тобі справедливість.
Бонасера вперто похитав головою.
– Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.
Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:
– Яка ж твоя справедливість?
– Око за око, – сказав Бонасера.
– Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.
Бонасера вичавив із себе:
– То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.
Дон чекав, що він скаже далі. Нарешті Бонасера зібрав свої останні сили й наважився запитати:
– Скільки я маю тобі заплатити?
Це