Хрещений батько. Маріо П’юзо
не приховував, що це вже починало його розважати.
– Я ж тобі сказав: роль буде твоя. – Він штурхонув Майкла ліктем. – Ми не розчаруємо нашого хрещеника, правда, Майкле?
Майкл, що ні на мить не сумнівався в батькові, рішуче кивнув головою. При вході до лікарні дон Корлеоне притримав Майкла за руку, пропустивши всіх перед себе.
– Як закінчиш коледж, приходь до мене, поговоримо. У мене є міркування, що тобі сподобаються.
Майкл нічого не відповів. Дон Корлеоне пробурчав роздратовано.
– Я знаю тебе й не збираюся пропонувати тобі щось непідходяще. Це справа особлива. Живи як знаєш, врешті-решт ти вже дорослий. Тільки, коли закінчиш свою науку, зайди до мене як син до батька.
Родина Дженко Абандандо, дружина й три дочки, усі в чорному, скупчилися, мов зграйка нашорошених ворон, на білій кахельній підлозі лікарняного коридору. Побачивши дона Корлеоне, що саме виходив із ліфта, вони неначе злетіли з білого кахлю, інстинктивно пориваючись знайти в нього захист. У чорному мати виглядала велично-дебелою, а доньки – гладкими й негарними. Пані Абандандо поцілувала дона Корлеоне в щоку, схлипуючи й скиглячи:
– Ой, що ти за свята людина! Прийшов сюди в день доччиного весілля!
Дон Корлеоне відмахнувся від цих виявів подяки.
– Хіба ж це не мій обов’язок – віддати шану другові, який двадцять років був моєю правою рукою?
Він миттю зрозумів: майбутня вдова ще не усвідомила, що її чоловік помре цієї ночі. Дженко Абандандо вже цілий рік помирав у лікарні від раку, і жінка призвичаїлася до його фатальної хвороби як до чогось майже буденного. А сьогодні просто ще одне ускладнення.
Вона белькотіла:
– Іди, провідай мого бідного чоловіка. Він кликав тебе. Сердега хотів піти на весілля, щоб виявити свою повагу, та лікар не дозволив. Потім він сказав, щоб ти навідаєш його в цей великий день, але я не вірила, що ти справді приїдеш. Чоловіки розуміють дружбу краще, ніж жінки. Зайди до нього, він так зрадіє.
Медсестра і лікар вийшли з окремої палати Дженко Абандандо. Лікар, ще молодий, мав серйозне владне обличчя людини, яка народилася, щоб повелівати, тобто все життя була безмірно багата. Одна з дочок несміливо запитала:
– Докторе Кеннеді, нам можна зайти до нього?
Доктор Кеннеді роздратовано дивився на гурт відвідувачів. Невже вони не розуміють, що пацієнт у палаті вмирає, і вмирає у страшних муках? Було б краще, якби вони дали йому спокійно відійти.
– Думаю, що лише найближчі родичі, – відповів лікар вишукано ввічливим тоном. Він здивувався, коли жінка й дочки повернулися до невисокого огрядного чоловіка в не дуже добре пригнаному смокінгу, ніби саме цей чоловік мав визначити, кому йти.
Огрядний чоловік заговорив. У його вимові відчувався ледь помітний італійський акцент.
– Дорогий докторе, це правда, що він умирає? – спитав дон Корлеоне.
– Правда, – відповів доктор Кеннеді.
– Тоді вам більше нема чого робити, – сказав дон Корлеоне. – Ми візьмемо цей тягар на себе. Ми втішимо