Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
про них говорити. Не знаю вже, в чому тут річ. Скоріше за все, решті компанії не сподобалося, що увагу товариства привернуто до якогось червононосого ґої. В усякому разі, тема бесіди змінилась, а позаяк саке та закусок лишилося малувато, загальну цікавість викликало повідомлення про те, що якийсь зброєносець намагався сісти на коня, влізши спохвату обома ногами в одну холошу своїх мукабакі. Тільки ґої, видно, не чув нічого. Мабуть, усі думки його були зайняті двома словами: бататова каша. Перед ним стояв смажений фазан, але він не брав паличок. Його келих був наповнений чорним саке, але він до нього не приторкався. Він сидів непорушно, поклавши руки на коліна, і все його обличчя, аж по саме волосся, прибите сивиною, палало наївним рум’янцем од хвилювання, мовби у дівки на розглядинах. Він сидів, забувши про час, уп’явшись поглядом у чорну лаковану миску з-під бататової каші, й дурнувато всміхався…
Якось уранці, через декілька днів, по дорозі в Аватаґуті вздовж ріки Камоґави повагом їхали два вершники. Один, при довгому багатому мечі, чорновусий красень із розкішними кучерями, був у цупкій блакитній кариґіну і в того ж кольору хакама. Другий, самурай років сорока, з мокрим червоним носом, був у двох ватянках поверх обтьопаного суйкана, недбало підперезаний і взагалі вигляд мав украй розхлябаний. Втім, коні в обох були чудові, огирі-трилітки, один буланий, другий гнідий, добрі скакуни, тож торговці врознос і самураї, що проходили дорогою, оберталися й дивились їм услід. Позаду, не відстаючи від вершників, ішли двоє – очевидно, зброєносець і слуга. Нема доконечної потреби підказувати читачеві, що вершники були Тосіхіто і ґої.
Стояла зима, одначе день видався тихий і ясний, і навіть найменший вітерець не ворушив стебел пожухлого полину по берегах річки, що бігла між похмурого каміння на білій рівнині. Рідке, мов олія, сонячне світло осявало безлисті віти низеньких плакучих верб, і на дорозі чітко вирізнялися навіть тіні трясогузок, які вертіли хвостами на верхівках дерев. Над темною зеленню пагорбів Хіґасіями округло здіймалися гори Хіей, схожі на хвилі запушеного інеєм оксамиту. Вершники їхали повільно, не приторкаючись до нагайок, і перламутрова інкрустація їхніх сідел блищала на сонці.
– Чи дозволено буде запитати, куди ми прямуємо? – промовив ґої, смикаючи повід невмілою рукою.
– Скоро приїдемо, – відповів Тосіхіто. – Це ближче, ніж ти думаєш.
– Значить, це Аватаґуті?
– Дуже навіть може бути…
Заманюючи сьогодні вранці ґої, Тосіхіто оголосив, що вони поїдуть у напрямку Хіґасіями, тому що там, мовляв, є гаряче джерело. Червононосий ґої сприйняв це за чисту монету. Він давно не мився в лазні, й тіло його нестерпно свербіло. Пригоститися бататовою кашею та до того ж іще помитися гарячою водою – чого ще залишалося бажати? Тільки про це він і мріяв, трясучись на буланому огирі, змінному коні Тосіхіто. Одначе вони проїжджали одне село за одним, а Тосіхіто й не збирався зупинятися. Тим часом вони минули Аватаґуті.
– Значить, це не в Аватаґуті?
– Потерпи ще трохи, – озвався Тосіхіто, посміхаючись.
Він