Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
у вікно.
Гамір у лазні зовсім особливий. Передовсім – це хлюпання води й гуркіт переставлюваних шапликів. Потім – це гомін людей, які перемовляються між собою або щось наспівують. І зрештою – це удари калатала, що час від часу долинають з місця, де перебуває сторож. Словом, обабіч перегородки, що поділяє лазню на фуро та майданчик для миття, стоїть галас, точнісінько як на полі битви. До того ж сюди коли-не-коли заходять торговці. Або жебраки. Ну і, звичайно ж, без кінця снують відвідувачі. І от серед цього сум’яття…
Серед усього цього сум’яття, скромно примостившись у кутку, мився старий. Судячи з усього, йому було далеко за шістдесят. Сивина на скронях набула неприємного жовтого відтінку, очі стали підсліпуватими. Він був худий, але статури міцної, мабуть, навіть могутньої, і в руках і ногах його з відвислою шкірою все ще таїлася сила, яка противилася старості. Те ж можна було сказати і про обличчя: міцне підборіддя та великий рот немовби випромінювали люте блискання сили дикого звіра, як це було й тоді, коли старий перебував у розквіті літ.
Старий ретельно вимив верхню половину тіла і продовжував митися, не ополіскуючись, із маленького дерев’яного шаплика. Він старанно тер себе шматком шовкової тканини, але з його сухої зморшкуватої шкіри не сходило нічого, що можна було б назвати брудом. Це раптом наповнило його відчуттям осені та смутку. Старий вимив ногу, обтер її вологим рушником, і тут рука його зупинилася, буцім сили зненацька покинули його. В шаплику відбивалося сліпучо яскраве небо, а на його тлі червоніли плоди хурми; здіймаючись над ребром черепичного даху, де-не-де вони мовби скріплювали між собою тонкі віти дерева.
І старому раптом здалося, ніби на нього впала тінь Смерті. Ця Смерть не таїла в собі нічого зловісного, нічого такого, що раніше жахало його. То було усвідомлення тихого, жаданого, безтурботного небуття, подібного до неба, відображуваного в шаплику. Який би він був радий, якби міг звільнитися від оман і страждань суєтного буття й забутися сном під покровом цієї Смерті, тим самим сном без сновидінь, який відвідує лише безвинних людей. Він утомився від життя. Та ще більше втомився він од мук творчості, що невідступно переслідували його вже багато десятків літ…
Ніби отямившись, старий розчаровано підвів очі від шаплика. Навколо, як і раніше, лунали жваві, веселі голоси, у клубах пари з карколомною швидкістю снували голі люди. До співу утадзаймон, який доносився з-за перегородки, приєдналися звуки модних пісеньок «Меріясу»[94] та «Йосіконо».[95] В усьому цьому, ясна річ, не було й натяку на ту Вічність, яка щойно отінила його душу.
– О, сенсею, от уже ніяк не очікував зустріти вас тут! Мені й уві сні не могло привидітися, що Кьокутей-сенсей із самого ранку завітає до лазні.
Обернувшись, старий побачив середнього зросту чоловіка, рум’яного, із зачіскою «хосоїтьо». Той стояв біля свого шаплика з перекинутим через плече рушником і весело всміхався. Схоже, він щойно закінчив купання й тепер збирався ополоснутися чистою водою.
– Радий, що ви, як завжди, у прекрасному гуморі, – з ледве помітною іронією промовив, усміхаючись,