Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд
господар.
Він усміхнувся мені підбадьорливо – ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п’ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. І ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усмішка раптом зникла, і я побачив перед собою просто чепурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.
Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.
– Якщо вам чогось захочеться, друже, – скажіть, і вам подадуть, – мовив він до мене. – Я незабаром повернусь. Даруйте.
Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан – мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум’яним товстуном.
– Що він за один? – спитав я. – Що ви про нього знаєте?
– Тільки те, що він – чоловік на ім’я Гетсбі.
– Але звідки він родом? Що робить?
– Ну, от, тепер і ви туди ж, – відповіла вона з лінивою усмішкою. – Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.
За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвіяли його.
– Я, одначе, не вірю в це.
– Чому?
– Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.
Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчини: «По-моєму, він убивця, і край», – і це тільки розпалило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з’являлися нізвідки й купували собі палаци на березі протоки Лонг-Айленд – такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.
– В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюдні, – зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто міською відразою до конкретності. – А я люблю великі збіговиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В невеликій компанії ніколи не належиш сама собі.
На естраді гупнув великий барабан, і диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:
– Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике враження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам’ятає, мабуть, що це була справжня сенсація. – Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: – Оглушлива сенсація!
Всі довкола засміялись.
– Отже, – ще лункіше оголосив він, – Владимир Тостов, «Джазова історія людства»!
Я, однак, так і не збагнув суті композиції містера Тостова,