Великий Гетсбі = The Great Gatsby. Френсіс Скотт Фіцджеральд
страхітливим брязкотом, і відразу ж попелясто-сірі чоловічки роєм накидаються на них з важкими лопатами й здіймають таку густу хмару, що крізь неї вже не видно, яким таємничим ділом вони зайняті.
Але над тією сірою пусткою, над зловісними клубами куряви, що безнастанно повзуть по ній, ви незабаром розрізняєте очі доктора Т. Дж. Еклберга. Очі доктора Т. Дж. Еклберга блакитні й величезні – діаметр самої тільки райдужної оболонки дорівнює цілому ярдові. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крізь величезні окуляри в жовтій оправі, що сидять на неіснуючому носі. Певно, якийсь веселун окуліст із Квінса встановив тут цю рекламу, сподіваючись збільшити приплив пацієнтів, а потім сам назавжди склепив повіки або переїхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очі його, трохи збляклі від сонця й дощу, й досі задумливо споглядають похмуре звалище. З одного боку Долина Жужелиці впирається в брудну, смердючу річку, і, коли міст на ній розводять, щоб пропустити баржі, пасажирам затриманого поїзда доводиться іноді цілих півгодини видивлятися на безрадісний краєвид. Поїзд робить там зупинку завжди, принаймні на хвилину, і саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б’юкенена.
Про те, що він має коханку, твердили всі, хто його знав. І обурювалися тим, що він дозволяє собі з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах і, залишивши її саму за столиком, походжає по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч мені цікаво було подивитись на неї, знайомитися з нею я не хотів – а проте познайомитися довелось. Якось надвечір ми з Томом разом їхали поїздом до Нью-Йорка, й коли поїзд зупинився над кучугурами жужелиці, Том раптом зірвався на ноги і, схопивши мене під лікоть, буквально витяг з вагона.
– Давай зійдемо тут, – наполягав він. – Я хочу познайомити тебе з моєю дівчиною.
Певно, він добряче випив за обідом і тепер хотів гульнути разом зі мною – навіть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навіть не спадало на думку, що я можу мати інші плани на неділю.
Слідом за ним я переліз через низьку побілену огорожу залізничного полотна, і під пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдів у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людської присутності перед нами були три суміжних будиночки з жовтої цегли, що стояли на краю звалища, – така собі Головна вулиця пустиря, що нікуди не вела й ні з чим не з’єднувалась. Один з тих будиночків, призначений під крамницю, стояв порожній, у другому, до якого вела жужелична стежка, містився нічний ресторанчик, а в третьому був гараж під вивіскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вільсон. – Купівля і продаж автомобілів». Туди ми і ввійшли.
Всередині було вбого й голо; лише один автомобіль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стіни в темному кутку. Мені раптом спало на думку, що цей порожній гараж тільки ширма, а над ним ховаються таємничі розкішні апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчіркою, сам хазяїн.
Це був млявий