Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

      Можливо, знову загримлять гармати,

      І танк зімне пшеницю на лану,

      І буде плакать і журитись мати,

      Коли сини ітимуть на війну.

      І хтось востаннє поцілує милу,

      І хтось сльозу непрохану змахне,

      А може, дехто втратить віру й силу,

      Своє життя рятуючи одне.

      Але не я… Я квиснути не стану[1],

      Хоч як не буде боляче мені, —

      За нашу землю, дорогу й кохану,

      Я рад прийнять на себе всі вогні.

      За тих дітей, що бігають до школи,

      За матерів, змарнілих у труді,

      За рідні наші верби довгополі,

      За наші дні прекрасні й молоді.

      І тут ні сліз, ні відчаю не треба,

      І тут не треба страху і ниття —

      Живе лиш той, хто не живе для себе,

      Хто для других виборює життя.

      У баби Онисі було три сини.

      У баби Онисі синів нема.

      На кожній її волосині

      морозом тріщить зима.

      Я горя на світі застав багато.

      Страшнішого ж горя нема,

      ніж те, коли старість мати

      в домівці стрічає сама.

      Немає такої біди і муки,

      ніж сумно з-під сивих брів

      дивитись щодня, як внуки

      ростуть без своїх батьків.

      За те, що ми в космос знялися,

      що нині здорові й живі,

      я пам’ятник бабі Онисі

      воздвиг би на площі в Москві.

      Щоб знали майбутні предтечі[2]

      в щасливій і гордій добі:

      їх горе на утлі плечі[3]

      Онися взяла собі.

      Щоб подвиг її над землею

      у бронзі дзвенів віки,

      щоб всі, ідучи повз неї,

      знімали в пошані шапки.

      Я вклонюся землі і скажу їй:

      – Спасибі,

      що мені ти прослалася, тепла, до ніг,

      що не кінчилась ти на дідівській садибі,

      але ринула вдаль тисячами доріг.

      Легко ніжність мою голубину збагнути,

      ти сама, як святиню, її бережеш:

      я сьогодні до тебе уже не прикутий

      ланцюгами холодних безжалісних меж!

      Це вони мені руки в’язали і ноги,

      це вони мою мрію тримали в ярмі.

      Ніби грати, вони обступали дорогу —

      коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

      Я, пригнічений ними, не бачив неба,

      я, задавлений ними, конав у імлі,

      клаптик щедрості брав я у тебе —

      у безмірно багатої мами-землі.

      А вони ж і тобі перекраяли груди,

      не давали прорватись твоїй доброті.

      Це було, моя земле, цього вже не буде

      у моєму й твоєму довічнім житті.

      У кісниках барвистих