Магеллан. Амеріґо (збірник). Стефан Цвейг
уперше добрали смаку в гострих, ядучих і п’янких східних приправах, Захід уже не може та й не хоче обходитися і на кухні, й у погребі без especeria – індійських спецій. Бо аж до пізнього середньовіччя їжа північних народів була неймовірно прісною і несмачною. Мине ще багато часу, перш ніж найпоширеніші нині плоди – картопля, кукурудза і помідори здобудуть собі права громадянства в Європі; а поки що мало хто підкислює страви цитриною, підсолоджує цукром; ще не виявлені чудесні тонізуючі властивості кави і чаю; навіть правителі і знатні особи за тупою ненажерливістю не здатні приховати сіру одноманітність трапез. І от – диво дивне: варто лише до найскромнішої страви додати одне-єдине зернятко індійських прянощів, пучечок перцю, сухого мускатного цвіту, дрібку імбиру або кориці, – як у роті відразу ж виникає незнане досі приємне подразнення. Між яскраво вираженим мажором і мінором кислого й солодкого, гострого і прісного наразі забриніли чарівні кулінарні обертони й проміжні звуки; невдовзі ще не витончені, варварські смакові нерви людей середньовіччя починають з усе більшою жадобою вимагати цих нових збуджуючих приправ. Страва вважається добре приготовленою, лише коли вона до знемоги переперчена, надміру гостра й пекуча; навіть у пиво кладуть імбир, а вино так приправляють товченими спеціями, що кожен ковток, наче порох, обпалює горло. Проте не тільки для кухні потрібна Заходу така величезна кількість especeria. Жіноче кокетство вимагає все більше й більше пахощів Аравії, до того ж щоразу нових і нових – подразливого мускусу, п’янкої амбри, трояндової олії; ткачі й фарбувальники мусять виготовляти для них китайський шовк та індійські візерунчасті тканини, а золотарі добувати на торгах білі цейлонські перли й голубуваті нарсингарські діаманти. Ще більший попит на заморські товари має католицька церква, бо жодне з мільярдів зерен ладану в кадильницях, якими вимахують причетники в тисячах і тисячах церков Європи, не проросло на європейській землі; кожне з мільярдів цих зерен морем і суходолом здійснювало свій довгий шлях з Аравії. Аптекарі у свою чергу є постійними покупцями знаменитих індійських спецій: опію, камфори, дорогоцінної смоли натурального каучуку; з досвіду вони добре знають, що ні бальзам, ані якесь інше лікарське зілля не змусить хворого повірити в його цілющу силу, коли на порцеляновому тиглику синіми літерами не буде виведено магічне слово «arabicum» або «іndicum»[2]. Усе, що походило зі Сходу, своєю віддаленістю, винятковістю, екзотичністю, а може, й навіть дорожнечею нестримно почало набувати для Європи навіяних гіпнотичних чарів. «Арабський», «перський», «індостанський» – ці атрибути в добу середньовіччя (подібно до того, як у вісімнадцятому столітті епітет «французький») прирівнюються до слів: розкішний, витончений, шляхетний, вишуканий, коштовний. Жоден товар не був таким жаданим, як прянощі: здавалося, ніби пахощі цих східних квітів наповнили магічними чарами душі європейців.
Але саме через те, що мода так настійливо вимагала індійських товарів, вони були дорогими і ставали дедалі
Арабський або індійський (