Магеллан. Амеріґо (збірник). Стефан Цвейг
під час облоги Сеути (1412), ця одна з найбагатших людей країни, син португальського і племінник англійського короля, міг би вдовольнити своє честолюбство, посівши будь-яку найпрестижнішу посаду: європейські двори навперебій запрошують його до себе, Англія пропонує пост головнокомандувача. Проте цей дивак і мрійник вибирає натомість творчу самотність, знаходячи собі притулок на мисі Сагреш, колись священному (sacrum) мисі стародавнього світу, і там упродовж майже п’ятдесяти років готує морську експедицію в Індію й тим самим – великий наступ на Mare incognitum[7].
Що саме вселило в цього самотнього й заповзятого мрійника мужність наперекір найбільшим космографічним авторитетам того часу, наперекір Птолемею та його некритичним послідовникам обстоювати твердження, що Африка не є примерзлим до полюса материком, що її можна обпливти і що саме цей морський шлях веде в Індію? Цю таємницю навряд чи буде коли розкрито. Щоправда, на ту пору переповідали історію (ще згадувану Геродотом і Страбоном), буцімто у темну годину фараонів фінікійський флот, перетнувши Червоне море, по двох роках, зовсім несподівано повернувся додому крізь Геркулесові стовпи (Гібралтарську протоку). Мабуть, інфант чув від маврів-работоргівців, що по той бік Lybia deserta[8] – піщаної Сахари – лежить «країна достатку» – Bilat ghana, і дійсно, на карту, складену ще 1150 року космографом-арабом для норманського короля Роджера II, під назвою Bilat ghana цілком правильно нанесена теперішня Гвінея. Отож можна лише гадати, що Енріке завдяки добрим розвідникам мав набагато точніше уявлення про достеменні обриси африканського континенту, ніж учені-географи, що, так би мовити, присягалися лише творами Птолемея й не вірили описам Марко Поло та Ібн Баттути, вважаючи їх пустою вигадкою. Проте справжня моральна заслуга інфанта Енріке в тому, що поряд з величчю мети він одночасно усвідомив і ступінь труднощів, зрозумівши у благородному смиренні, що сам він не побачить, як здійсниться його мрія, бо щоб підготувати такий грандіозний задум, потрібен строк, більший за одне людське життя. Адже як можна було в ті часи відважитися на плавання з Португалії в Індію, не знаючи моря, без справжніх кораблів? Надзвичайно примітивними були в той час, коли Енріке взявся за здійснення свого задуму, знання європейців з географії й мореплавства. Протягом жахливих століть духовного мороку, що настали після падіння Римської імперії, люди середньовіччя майже повністю забули все, що колись дізналися греки, фінікійці, римляни, здійснюючи свої сміливі походи. Неймовірною вигадкою здавалося в ту епоху просторового самообмеження, що якийсь Александр багато років тому дістався кордонів Афганістану й самого серця Індії; загубилися чудові карти й географічні описи римлян, занедбані їхні воєнні шляхи, зникли верстові стовпи вздовж шляхів, котрі вели в глиб Британії й Віфінії, не лишилося й сліду від зразкової римської системи запису політичних та географічних даних. Люди розучилися подорожувати, жага відкриттів згасла, занепало мистецтво судноводіння. Не маючи далекої, відчайдушної
Невідоме море (
Пустинної Лівії (