Ідеологія. Дмитро Донцов
який кожен із них «видів», діяв закон «розумної» кавзальності, а людська історія була нестримним походом думки до опанування як фізичного, так і соціального хаосу. Тож схиляв він голову й перед всілякими соціальними «законами», бо це був порядок речей, який він «бачив», а іншого не визнавав.
Узяти ж за вихідну точку прагнення нації до самостійного життя, пріоритет волі та вивести з нього, як аксіоми її незадавнені бажання, – це була метафізика для нашого хлопа, неписьменного чи письменного, байдуже. Це означало б пізнати правду в надприродній дорозі, на якій не вистачає лиш розуму, а це очевидний абсурд. Аби не допустити до цього абсурду, до визнання ірраціонального моменту в історії, мусіли провансальці відкинути й спеціальну, свою, правду даної національної species, бо правда, відкрита розумом і логікою є, з природи речі, спільна, загальнолюдська, але в жодному разі не індивідуальна, і не вузьконаціональна.
Розділ IV
Матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)
Вивідома науково (дедуктивно чи з досвіду) загальна правда – це був формальний бік національного ідеалу нашого провансальства.
Переселена в царину конкретно національної ідеології, та загальна правда виродилась у нас у нічим не прикрашений, екранний матеріалізм або суспільний утилітаризм. Парафразуючи, мабуть, Ґете, сказав Шпенґлер у своїй популярній книзі: «Антична людина знає лиш те, що вона бачить і схоплює».[46] Я далекий від думки порівнювати наше рідне провансальство з античністю, але зі старосвітськістю провінції воно мало дуже багато спільного. Світ вічнозмінних явищ, що охоплюється думками і розумом; що у вигляді законів панує над нами і конструює свою, загальну, правду – зсував на третій план постійний, активно творчий чинник підсвідомого, ірраціонального, чинник волі. Заперечення цього чинника в теорії нашого націоналізму і призвело на практиці до того, що я називаю матеріалізмом; матеріалізм протиставляв цьому постійному, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасний змінний прояв; невидимому загальному – охоплене думкою індивідуальне. Така генерація, такий клас, що репрезентує або хоче репрезентувати націю, її теперішній добробут і щастя, а не вічна воля нації, що переливається через усі кожночасові форми, стоячи над ними; те, що є, а не те, що має бути, – ось що було пріоритетом для нашого занепадницького провінціоналізму. Це була теорія, народжена на тлі атрофії національного вольового інстинкту. Для здорових species – вольовий інстинкт, необмежений нічим. Утвердження права на життя, подовження роду, – має в них аксіоматичний характер, іде передусім. Це вічне араціональне право нації до життя ставляється там понад усе дочасне, феноменальне, охопиме, раціональне; понад життя конкретної одиниці, понад кров і смерть тисяч, понад добробут цієї генерації, понад абстрактно розумові калькуляції, понад загальнолюдську етику, понад викомбіновані відірвано поняття добра та зла. Вічне ставало там понад дочасне,