Ідеологія. Дмитро Донцов
наука бере лише справжній паразитизм і типовий симбіоз.
Для характеристики нашого провансальського державництва треба підкреслити, що не лише до 1917 pоку, а й потім, коли ідея власної державності, самим ходом подій, несподівано та владно вдерлася в коло цілком чужих і ворожих понять нашого провінційного націоналізму, – навіть тоді ідея симбіозу в нас не вмерла, навпаки – розцвіла пишним цвітом. Її не скасувала навіть офіційно і contre coeur прийнята майже всіма партіями самостійницька ідея; ця ідея мирно уживалася, як побачимо, зі старою гадкою про «братерство всього людства», з цілим рядом зміцнілих ідей – автономії, федерації, союзу тощо. Держава (згідно з існуючим парафіяльним світоглядом) була чимось, від чого треба звільнитися, а не чимось, до чого треба було прямувати. Ми бачили, що пересаджений лібералізм, демократизм і соціалізм робили наших націоналістів байдужими до ідеї державництва. Але культ інтелектуалізму, соціальних законів і спільної, загальнолюдської правди робив цю ідею просто непотрібною. Коли існувала міжнародна, спільна правда, то єдиною дійсністю була її підстава – людство, ширше або вужче схоплена, яка й була конкретною реалізацією цієї універсальної ідеї; часом це людство заступав вужчий колектив – Союз слов’ян, як у мефодіївців, то Ліга націй, то Радянський Союз, то європейський схід (для «хліборобів»), одним словом – та чи інша форма політичного симбіозу.
Воля без її виявлення назовні – нісенітниця. Так само й національна воля, яка прагне зберегти лише залишену їй діям ворожих сил ділянку впливу, зрікаючись і духової, і матеріальної експансії. Такі нації в Європі є, деякі з них навіть із блискучим минулим, та вони стоять на узбіччі світового політичного життя, вони – провінції Європи. Провінціями ж є й нації, позбавлені державної самостійності, які не вміють або не хочуть завоювати її, спромогтися на пошук власної великої ідеї, власних шляхів. Не в змозі жити власною ідеєю, стають такі народи сателітами більших, воля яких до експансії не померла. Такі нації все ще живуть симбіозом, в тій чи іншій формі, спільної зовнішньополітичної мети. Український провансалізм добровільно став на цю платформу, ідентифікуючи свої зовнішньополітичні завдання зі завданнями Росії або слов’янства, з людськістю або частиною, що її заступала в конкретний момент. На місце боротьби за існування став тут принцип єднання всіх. На місце державної – наддержавна організація як ідеал. Я не кажу тут про змагання народу до самостійності: хаотично, імпульсивно Україна завжди прагнула до цього ідеалу; я кажу про нашу національну ідеологію, про ідеологію провідників, а вона ніколи, навіть у момент, коли хвилі національної революції били найвище, не спромоглася на ясне формулювання самостійницького ідеалу, і завжди переполовинювала чисте вино націоналізму водою вселюдських, засадничо угодових концепцій. Називати ці свої концепції могли вони, як хотіли (вони, переважно, називалися самостійницькими та державницькими), але всі вони, навіть в інтерпретації своїх авторів, були ідеологіями, опертими