Ідеологія. Дмитро Донцов
народ, в лиці козаків українських, а потім донських».[87] Отже, «в лиці» російських царів український народ виконував свої завдання, а в особі українських козаків російський народ – свої, точнісінько так, як в особі татаріна українська голота, а в особі об’єднаних слов’ян – український народ, виконували свою історичну місію і закладали підвалини під українські державницькі традиції… Повна ідилія, мішанина така туманна, що кращої не знайти для об’єктивного розуму провансальця.
Власні державно-правні ідеали для України були «тепер річчю остаточно пережитою всіма освіченими українцями».[88] Не тільки, що здійснювати, а й навіть просто пропагувати незалежництво як ідею, було непотрібно. Що означав національний афект, невмотовавану жагу до життя і його найвищих форм порівняно з тим, що вирішив розум освіченого українця? Коли край не мав жодних самостійних політичних аспіррацій, то єдиним його завданням була, вочевидь, лише маленька направа існуючого, врешті, цілком принятного стану симбіозу. Коли б Драгоманов виходив в оцінці російсько-українських стосунків із факту паразитизму, а не симбіозу (як він це робив у стосунках австро-слов’янських і турецько-слов’янських), він ніколи не міг би прийти до ідентифікації інтересів паразита та господаря. Але він вірив, що «тепер уже люди переросли державні спілки та прямують до якихсь інших», він вірив в ідею симбіозу, а вона вимагала іншого погляду. Так дійшов Драгоманов, а за ним усі його колишні та теперішні прихильники, до думки, що збільшення великодержавної потуги держави-паразита в українському тілі (Росії) є в найжиттєдайніших інтересах нації господаря, ідея, яка й досі сидить у головах наших соціалістів і монархістів і яка не знає, мабуть, аналогів у визвольницькій ідеології жодної іншої нації.
Завзятим пропагандистом ідеї симбіозу став після Драгоманова чоловік, ім’я якого було від початку цього століття аж до 1918 pоку, символом українства, М. Грушевський. Для нього також ідентичність зовнішніх інтересів України та держави паразита, незалежно від форми правління в ній, була аксіомою. Співжиття обох національних організмів у жодному разі не треба було розривати, лише у найкращому випадку, трохи модифікувати; сам стан симбіозу залишався і мав залишитися, протиставляючи себе іншому світові, ворожому як нації-господарю, так і паразитові. Називалися ці стосунки між обома національними організмами по-різному, – то автономія, то знову федерація, то навіть союз двох зовсім самостійних членів. Але все ж це залишалися члени єдиного цілого, пов’язаного почуттям взаємної любові та солідарності, а інший світ уявлявся лише, як протиставлення до них обох. Інтереси цих самостійних членів ніяк не суперечать один одному. Твердити протилежне можуть хіба «люди нетямущі… або вороги свободи». Те, що кожен із народів чи країн, членів цього союзу має своє державне право, сам є державою, зовсім не послаблює їхнього потягу до спільного державного зв’язку. Росіяни мають зрозуміти, що не гальмувати організаційну