Стріляй, як дівчисько. Мері Дженнінґз Геґар
уважала, що я виконуватиму роботу погано, одначе в мене все виходило. Мені доводилося починати все спочатку й здобувати довіру щоразу, як я опинялася в новій команді. На тому етапі моєї кар’єри це відбувалося раз чи два на півроку.
Проте я мала найкращого друга, Єгера, що летів зі мною, сидячи в клітці, у вантажному відсіку літака. У ветклініці мені дали слабке заспокійливе, з яким більшу частину дороги він міг проспати, і перед злетом він охоче з’їв цей «чарівний гот-дог». Нам треба було пересидіти ніч в аеропорту Токіо, і мені страшенно не подобалося, що я не можу випустити його з клітки. Я спала, просунувши пальці крізь ґрати й пестячи його. Його рожевий ніс – для вівчарок це рідкість, у них зазвичай носи чорні – я ніжно називала маленьким свинячим рильцем. Було неймовірно мило спостерігати, як Єгер спокійно спить у клітці, поклавши голову на свою іграшку – маленьку свинку. Я прокинулася від охання й ахання японців довкола. Усі питали, чи можна сфотографуватися з тим лагідним велетнем, що у мене в клітці. Очевидно, такі великі собаки в Японії трапляються рідко.
Мій чоловік, який досі був кадетом і навчався в університеті Техасу останній рік, ще не працював, тож я зі своєї крихітної зарплати мала оплачувати і свої рахунки в Японії, і чоловікові рахунки в Остіні. То була тяжка зима. Часом я не могла собі дозволити навіть увімкнути обігрівач, а тому багато ночей просиділа в ліжку у двох парах штанів і шкарпеток за читанням інструкцій до літальних апаратів. Однак мені не було самотньо: я завжди могла пригорнутися до великого пухнастого Єгера, щоб зігрітися.
Моїм першим завданням на базі в Японії було керувати ланкою спеціалістів-ремонтників. У Повітряних силах персонал має багато рівнів організації: найменшу групу зазвичай називають ланкою, а найбільшу – крилом. Кожне крило поділяється на групи, групи – на ескадрильї, а ескадрильї – на ланки. Залежно від обсягу роботи, яку повинна виконати ланка, кількість людей у її складі може коливатися від десятка до кількох сотень. Спеціалісти-ремонтники працюють у підсобних майстернях – там відбувається весь «закулісний» ремонт, коли літальний апарат прибирають з аеродрому. Більшість ремонтних робіт проводять саме ланки спеціалістів-ремонтників (авіа-ПММ, двигуни, радіоелектронне обладнання), але до швидкого ремонту вдаються просто на аеродромі. «Аеродромом» я називаю доріжку для рулювання, ангари й паркомісця літаків, а також будівлі, в яких живе технічний персонал і пілоти. Більшу частину, якщо не всіх, новеньких офіцерів спочатку «обкатують» у цих підсобних майстернях і аж тоді посилають на аеродром.
Люди, які працюють на аеродромі, живуть і дихають за його розкладом. Працювати на аеродромі означає швидко розвернути літальний апарат, підготувати його до польоту й переконатися, що летіти на ньому безпечно. Часто для цього треба відпрацьовувати чотирнадцятигодинні зміни під крижаним снігом, що його навсібіч розвіює вітер. Я мала відпрацювати в майстернях шість місяців, перш ніж зароблю собі місце на аеродромі.