Стріляй, як дівчисько. Мері Дженнінґз Геґар
тому, чого мене навчали, я повільно опустила руку й повернулася кругом. Фактично, на його думку, я навіть не заслуговувала на вітання у відповідь, і моя присутність у його ескадрильї не віщувала нічого доброго. Я й гадки не мала, чому він так мене не поважає, хоч ми щойно зустрілися. Ідучи з його кабінету, я обдумувала можливі причини такого ставлення. Мене перевіряють? Я маю йому протистояти? Я вирішила зачекати кілька днів і придивитися до нього. Виявилося, що мої страхи були небезпідставні. Про якийсь особливий урок тут не йшлося. Він просто був козлом і ненавидів жінок. Мені ж доводилося високо тримати голову, загартовуватись і вчитися знаходити спільну мову з людьми, які відкрито зневажали все, чого я намагалася досягти. Це не вперше я мала прикусити язика. І, очевидно, не востаннє. Правду кажучи, я багато чого навчилася за той короткий період роботи з ним, бо, хай там що, від лідерів, яких не хочеться наслідувати, усе одно можна перейняти чимало.
Я переконана: життєвий успіх майже не залежить від ситуацій, у яких ви опиняєтеся. Найбільше важить ваша реакція на них. Замість скавуліти й качатися по підлозі, я вирішила спрямувати розчарування, яке відчувала в такі моменти, на досягнення ідеалу абсолютно в усьому. І одне з улюблених місць, де я намагалася це робити, був полігон.
Щоб носити службову зброю, треба здобути право, а для цього слід просто зробити крок уперед, до цілі, і стріляти. Залежно від того, скільки разів ти влучаєш у серединку, ти або не здобуваєш право, або здобуваєш (часом навіть разом зі статусом експерта). Протягом усієї кар’єри, виходячи на полігон, я завжди показувала результат на рівні експерта. Байдуже, чи з легкої вогнепальної зброї, чи з нарізної, – стріляти для мене завжди було природно.
Після інциденту в кабінеті майора Джонсона в мене з’явився шанс трохи випустити пару на полігоні в Місаві. Я знову все зробила на експертному рівні, і один з тамтешніх інструкторів дав мені «п’ять», щоб привітати з успіхом.
– Надзвичайно, Дженнінґз. Стріляєш, як дівчисько.
Я спантеличилася. Він висловив мені комплімент чи принизив мене? Мені й тут доведеться мати справу з цим гівном?
Побачивши вираз мого обличчя, він швидко продовжив думку. І те, що він сказав, залишиться зі мною на всю мою кар’єру. Я згадуватиму ці слова щоразу, як братиму в руки зброю.
– Ні, серйозно, – провадив він. – Жінки фізіологічно схильні бути чудовими стрільцями. Річ у тонусі їхніх м’язів, центрі ваги, гнучкості, диханні, частоті серцебиття і, на мою думку, в психології.
– У психології? – перепитала я, зачарована його словами.
– Так, серйозно, – мовив він. – Бачиш, у тому, як ти стріляєш, досить велику роль відіграє его. Коли спускається курок, один з ключів до точності влучання – правильний стан розуму. Якщо ти забагато вимагаєш від себе, то починаєш стискати зброю надто сильно і саботуєш сама себе. Чимало хлопців дають своєму его забагато волі, гадаючи, буцім вони несправжні чоловіки, бо не вміють стріляти. А дівчата приходять сюди повеселитися.