Титан. Теодор Драйзер
та холодною. Пані Меррил вважала себе жінкою розумною та високоосвіченою, і не сумнівалася, що в Чикаґо для неї немає відповідного товариства. Вона виховувалася в східних штатах, у Бостоні, не раз їздила в Лондон і навіть була прийнята в тамтешньому вищому світі. Чикаґо видавався їй просто брудною дірою, містом гендлярів. Вона вважала за краще Нью-Йорк чи Вашинґтон, але була змушена жити тут. З тими, кого пані Меррил ушановувала своєю увагою, вона трималася поблажливо-пихато і мала звичку закидати голову назад, втомлено опустивши вії та болісно піднявши брови, даючи цим зрозуміти, яке нестерпне їй усе це оточення.
На пані Меррил Ейлін вказала така собі пані Гадлстоун, чоловік котрої був власником миловарні. Гадлстоуни жили по сусідству з Ковпервудами і також не належали до числа обраних. Але пані Гадлстоун почула, що Ковпервуди – люди заможні, що вони товаришують із Едісонами і наміряються будувати особняк, який обійдеться їм в двісті тисяч (чутки завжди все перебільшують). Цього виявилося досить. Як сусідка вона визнала можливим провідати Ковпервудів і залишити свою візитівку, а Ейлін, котра раділа кожному новому знайомству, поспішила з візитом у відповідь. Пані Гадлстоун була маленькою, доволі непоказною, але надзвичайно меткою та практичною особою.
– Ви, безперечно, чули про пані Меррил. Он вона стоїть біля прилавка з шовками, – зауважила пані Гадлстоун, вказуючи очима на високу худорляву брюнетку, дуже зарозумілу та манірну. – Гляньте, як вона тримає лорнет.
Ейлін озирнулася та критично оглянула з голови до ніг цю великосвітських даму, від котрої так і віяло холодом.
– Ви з нею знайомі? – запитала вона з цікавістю, продовжуючи розглядати пані біля прилавка.
– Ні, вони живуть на Північній стороні, а у нас кожен обертається в своєму колі, – з гідністю заявила пані Гадлстоун.
Насправді ж найпомітніші родини вважали своєю заслугою саме те, що вони вищі за будь-який поділ на касти й обирають собі друзів із усіх трьох сторін.
– Ти диви! – зауважила Ейлін із удаваною байдужістю. Потай вона була розчарована тим, що пані Гадлстоун вважала за потрібне показати їй пані Меррил, ніби та була якоюсь знаменитістю.
– Мені здається, вона підфарбовує брови, – шепнула пані Гадлстоун, заздрісно розглядаючи дружину мануфактурника. – Я чула, що її чоловік – не найвірніший у подружжі. У нього, кажуть, є дама серця, якась пані Гледенс, вона живе по сусідству з ними.
– Он воно як! – обережно відповіла Ейлін. Після своїх філадельфійських пригод вона вирішила бути напоготові й остерігатися будь-яких пліток. Стріли лихослів’я легко могли потрапити і в неї.
– Але пані Меррил, безумовно, належить до вищого світу, – не могла не визнати супутниця Ейлін.
З того часу мрією Ейлін стало познайомитися з цією дамою та потрапити в число її друзів. Вона не знала, що її честолюбній мрії ніколи не судилося збутися, хоча, може, в глибині душі пані Ковпервуд і боялася