П’ята Саллі. Деніел Кіз
зупинилася, щоб перевести дух, а доктор Еш усміхнувся їй:
– Вам не варто поспішати, Саллі. Заспокойтеся. Розкажіть мені про свою маму.
Саллі перевела погляд на двері.
– Вона ніколи не дозволяла мені злитися. Била мене, якщо до такого доходило. Вона перерізала собі вени, коли мені було дев’ятнадцять, майже одразу після того, як я покинула дім. Тривалий час я в це не вірила, бо вона була католичкою. Фред – баптист.
– Ви – релігійна людина, Саллі?
– Зараз я майже не відвідую церкву, – сказала вона. – Думаю, я зовсім заплуталась у релігії. Я багато в чому заплуталася.
– Розкажіть про вашого колишнього чоловіка.
– Ларрі займається продажем у сфері одягу. Він успішний, бо вміє дуже гарно брехати. О Господи, скільки жахливої неправди він наплів судді про мене. Казав, що я пропадала тижнями з дому. Ви знаєте, що він сказав, ніби в мене жорстокий характер, і що я одного разу вискочила з хати та втекла до Атлантік-Сіті,[9] і програла там в азартних іграх п’ять тисяч доларів із наших заощаджень? Господи, він брехав, і брехав, і брехав, і суд віддав йому наших двійнят. Минулого місяця Ларрі знову звернувся до суду й розказав судді, що я йому дошкуляла пізніми нічними дзвінками, погрожувала йому та нашим дітям. Ви собі уявляєте? І ще він сказав, ніби я працювала танцівницею в нічному клубі. І це теж брехня, тому що я там тільки прибирала зі столів. Повністю одягнена, я вас запевняю. І справа була не в грошах. Тобто аліментів мені цілком достатньо. Але мені потрібно працювати. Мені треба чимось займатись. Але суддя повірив побрехенькам Ларрі та заборонила мені бачитися з дітьми.
Вона раптом зрозуміла, що підвищила голос, тому затулила рот долонею.
– Ой, докторе Еш… Вибачте…
– Не страшно, Саллі. Немає нічого поганого в тому, щоб показати свої емоції.
– Я ніколи не кричу.
– Ви й не кричали.
Вона кліпнула кілька разів.
– Хіба ні? В голові мені здалося, ніби я кричала.
– Що ж, – сказав він. – Думаю, ми достатньо пройшлися по вашому минулому, як на один день. Я бачу, як боляче вам все це згадувати. Ми рухатимемося помаленьку.
Якби ж Саллі мене пропустила, я б усе йому пояснила та заощадила нам багато часу й енергії. Я спробувала знову, але вона впиралася, на потилиці у неї м’язи та скальп напружувалися та смикалися, тож я побоялася, що вона скорчиться в судомах. Боже, я всього-на-всього хотіла допомогти. Я подумала, що ж, добре, я почекаю свого часу. Рано чи пізно, лікарю Роджерові Ешу доведеться дійти й до мене.
– Що зі мною не так, докторе Еш? – запитала вона.
– Це нам і доведеться визначити, Саллі. Сьогодні ми з вами пройдемо кілька тестів і повний медогляд, а завтра – я б хотів зустрітися з вами у Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна для бесіди з використанням амобарбіталу.
– Що це?
– Препарат, який взагалі-то відомий як сироватка правди…
– Мені він не потрібен. Я вам не брехатиму.
– Звісно ні, Саллі. Річ не