раКУРС. Світлана Талан
складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.
«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», – тішив себе думками.
Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.
– Вона мене зрозуміє, – раз у раз повторював я собі, – мусить зрозуміти.
Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.
– Який ти в мене дорослий, Женю! – сказала вона, припавши до моїх грудей. – Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!
– Мамо, не розкисай! – сказав я їй веселим голосом. – Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.
– Як то?
– Я вступив до війська, тож буду жити в казармі, – пояснив мамі.
Літо 2014 року
Еліна
Сашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.
– Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації, – сказав він мені.
– Чому серед білого дня? – здивувалась я. – Маячити перед сусідами?
– Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, – пояснив він.
Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».
Я прийшла першою, за мною – п’ятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років п’ятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичем – це єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».
– Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через зв’язкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.
З’ясувалося, що зв’язковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що він повернувся не просто так.
Далі наш керівник розподілив завдання. Загальне для всіх – збір інформації, перехоплення донесень, розвідка. Іван і Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексій – записатися в ряди ополченців, щоб жити в казармі. Семенові, Олегові та мені було доручено збирати