раКУРС. Світлана Талан
ж фотографував! – вставив Антон.
Зателінькав мій мобільник: телефонувала мама. У неї підскочив тиск і стало зле.
– Мені потрібно йти додому, – сказав я. – Мама захворіла, треба викликати швидку. Любо, може, підеш зі мною? Познайомишся з мамою.
– Знайшов час для знайомства. Людині зле, тож поспішай додому.
– А ти? Я мушу тебе провести.
– Я проведу! – визвався друг.
– Добре, – погодився я. – Тільки дивись мені! – показав йому кулак.
– Усе буде ок, друже! – усміхнувся Антон.
Мама вже встигла викликати швидку, і я прибіг додому в той час, коли чоловік у білому халаті піднімався до нас сходами. Мамі зробили укол, дали таблетки – і стан її незабаром нормалізувався.
– Іди у свою кімнату, – сказала мама, – мені вже набагато краще.
– Це моя дівчина, – сказав я, показавши світлину. – Її звати Люба.
– Яка гарна! Справжня красуня, – сказала мати. – Коли нас познайомиш?
– Скоро, – пообіцяв.
Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.
«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, – думав я, засинаючи. – А наш син пишатиметься своїм батьком».
Еліна
Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а саме – приміщення будівлі облдержадміністрації. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернеті новини українських каналів, почула зовсім іншу версію: стріляли місцеві ополченці з ПЗРК[5] по літаку – і ракета влучила в гарячий кондиціонер на будівлі. Місцеве телебачення одразу підхопило вигідну їм версію, і потоком полилося з телеекранів про звірства укропів. Наступного дня моїм батькам повідомили, щоб не виходили на роботу.
– Елінко, що тепер буде? – ледь не плакала мати. – Як жити в такому пеклі?
– Виїжджайте з міста.
– Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?
Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.
Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ
[v] ПЗРК – переносний зенітно-ракетний комплекс.