Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
й невиразні якісь роздуми. Лишімо ж його тут і прослідкуймо за джурою, що не менш сумливо і думливо віддалився від свого пана. Ледве виїхав із лісу, озирнувся – аж Дон Кіхота вже не видно; тоді зіскочив з осла, сів під деревом та й почав сам із собою розмовляти та міркувати:
– Ануте, брате Санчо, скажіть, куди се ваша милость путь верстає? Чи не осла, бува, шукаєте, що десь забіг? – Та ні. – А кого ж ви шукаєте? – Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси і все небо небське. – А де ж ви, Санчо, гадаєте знайти теє диво? – Де? У преславному місті Тобосі. – Гаразд, а од кого ви її шукаєте? – Од славного лицаря Дон Кіхота з Ламанчі, що кривду направляє, жаждущого годує, а голодного поїть. – Знаменито. А ви ж знаєте, Санчо, де її дім? – Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королівські, чи замок якийсь гордопишний. – А чи ви ж її хоть раз коли бачили? – Ані я, ані пан мій не бачили її зроду. – А чи не здається вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосці, дізнавшися, що ви приїхали сюди викрадати їхні принцизни та їхні дами баламутити, візьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кісточки цілої не лишиться? – Та, може, воно було б і по правді, тільки ж я посланець, а воно ж ото і в пісні співається:
Любий друже, ви посланець,
І нема на вас вини…[45]
– Не вповайте на теє, Санчо: люди в Ламанчі все гарячі та гонористі і не дадуть собі на носі грати. От їй же богу святому, як присочать вас, то матимете клопіт. – А згоріло б ти йому! Удар, громе, куди-інде! Комусь кисличок закортіло, а на мене щоб оскома напала… Ще й надто – в Тобосі Дульсінеї шукати, то все одно що в Равенні Марію, а в Саламанці бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се діло вплутав, а вже ж не хто!
Провівши Санчо сей монолог, дійшов нарешті такої думки:
– Ну, що ж! На все є ліки, тільки на смерть немає: хоч-не-хоч, а наскінчу життя всі під її кормигу підпасти мусимо. Пан мій, те я вже з тисячі ознак помітив, таки божевільний, хоч в’яжи його, та й я недалеко втік, може, ще й за нього дурніший, бо зв’язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаєш, сам таким стаєш; хто з псами лягає, той з блохами встає. А як уже він не сповна розуму і в нетямі своїм одні речі за другі має, біле за чорне, а чорне за біле, як вітряки мав за велетні, а воли чернечі за верблюди, як отари овечі здавались йому військом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити і виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що ні, то я перебожусь, що таки так; як він затнеться, то я затнусь іще дужче, аби тільки мій чорт старший був – а там уже дійся Божа воля. Може, через ту мою впертість він уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття буває, може, подумає, авжеж, подумає, що то якийсь лихий чарівник заворожив його пані, аби вчинити йому шкоду й невигоду.
Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо діло, вважай, уже зроблено – пересидіти отут тільки до передвечора, аби Дон Кіхот повірив, що джура
Рядки, що зустрічаються в двох романсах, зрештою, стали розмовним зворотом.