Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
б ви забороло підняти, побачу вже ваше обличчя, – а ви побачите, що я не той Дон Кіхот, якого ви, на вашу думку, колись перемогли.
Урвавши на тому розмову, обидва допали коней: Дон Кіхот завернув Росинанта, щоб із розгону краще вдарити на суперника, те саме зробив і Рицар Свічад. Пробігши яких кроків двадцять, Дон Кіхот пристав, почувши його гукання.
– Не забувайте ж, пане рицарю, нашої умови, – нагадав Рицар Свічад. – Переможений має здатися на волю переможцеві, як ми вже казали.
– Знаю, – відповів Дон Кіхот, – і при тому вимоги, поставлені переможеному, не мають вибігати за межі рицарського кодексу честі.
– Ясно само собою, – одказав Рицар Свічад.
Тут Дон Кіхот скинув очима на носяку Лісового джури і здивувався не менше од Санча, гадаючи, що то, певне, прочвара якась або людина несьогосвітньої породи. А Санчо як побачив, що пан його розгін бере, так і отерп із ляку: ану ж зостанься віч-на-віч із тим носанем, а він довбоне тебе своєю закарлюкою, то й заореш носом із самого страху, тим і баталія твоя скінчиться. Побіг слідком, учепився Росинантові за стреміння і став прохати Дон Кіхота, що збирався вже завертати:
– Прошу вас і благаю, паночку мій любий, нехай ваша милость підсадить мене на того он дуба, перш ніж до бою летіти; згори мені краще буде видно, як ваша милость із тим лицарем вой воюватиме.
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – що тобі просто на високий поміст заманулось: так можна безпечне на бій биків дивитись.
– Щиро кажучи, – признався Санчо, – мене здивував і налякав велетенський ніс того джури, аж боязно коло нього стояти.
– І справді, ніс такий, що і я злякався б, якби був не я, – сказав Дон Кіхот. – Ну, гаразд уже, давай підсаджу.
Поки Дон Кіхот підсаджував Санча на коркового дуба, Рицар Свічад од’їхав скільки там треба було до розгону і, гадаючи, що його суперник уже готовий до бою, не став чекати суремної яси чи іншого якого гасла, а повернув коня свого, що не був ані прудкіший, ані показніший за Росинанта, і погнав його щодуху назустріч ворогові, хоть духу того ледве стачило на помірний клус. Як же побачив, що Дон Кіхот джуру свого на дерево підсаджує, натягнув повода і осадив коня, за що той був йому вельми вдячний, бо вже зовсім з моці вибився. А Дон Кіхот, якому здавалось, що ворог уже на нього льотом летить, так стиснув шпорами худющі Росинантові боки, що бідному аж зашпори зайшли і ушпарив він щирим галопом (повідає історія, що таке трапилось йому один-однісінький раз, а то все трюхикав тільки). Отаким шаленим алюром заскочили вони Рицаря Свічад, що даремно всаджував своєму коневі остроги аж по самі кнопки – той як на пні став, ані руш із місця, де його на бігу зупинено. І з конем вершник борюкався, і зі списом ніяк не міг собі дати ради, бо й не вмів, либонь, його до бою зважити. Заставши супротивника в такому сприятливому для себе стані, Дон Кіхот ні про що не дбав; без будь-якого ризику й небезпеки з таким їмпетом ударив на Рицаря Свічад, що миттю вибив його з сідла: полетів бідолаха через коня перевертом та й простягнувся