Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
дарувала свою ласку джурі під навуссям, безрідному й безмаєтному юнакові, славному хіба що найменням «відданого», бо таки й справді був щирим і вірним другом. Великий співець її краси, преславний Аріосто, не зважившись або не схотівши писати про те, що сталося з цією дамою після її ганебного падіння (певне, що там уже мало було хвали гідного), попрощався з нею такими словами:
Як трон вона посіла у Китаї,
Хтось інший, може, краще оспіває.[14]
І слова ті, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетів називають часом віщими співцями. Віщування згодом справдилось – один знакомитий андалузький поета оплакав і оспівав її сльози, а другий знаменитий і, мовляв, єдиний поета, вже кастильський, прославив її вроду.[15]
– Скажіть, пане Дон Кіхот, – спитав цирульник, – от скільки співців величали тую Анджеліку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неї сатиру?
– Немає сумніву, – одказав Дон Кіхот, – що якби Сакріпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквілями та сатирами на тих дамах, справдешніх чи уявних, на тих володарках їхніх мрій, які згордували чи знехтували їхнім коханням; така помста, щоправда, негідна благородних сердець, і до мене не дійшло жодного вірша, де ганилося б Анджеліку, що баламутила цілим світом.
– Дивина! – вигукнув парох.
Але тут ізнадвору почулись голосні крики небоги та ключниці, які вийшли під час тої довгої розмови, і всі вискочили на той галас.
Розділ II,
де оповідається про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кіхотовою ключницею та небогою, а також про інші кумедні події
Повідає історія, що той галас, який почули Дон Кіхот, парох та цирульник, справді зняли небога з ключницею: жінки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кіхота, а вони його й на поріг не пускали.
– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собі, чоловіче, до своєї доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвістях його тягаєш!
– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, і непутить, і по тих безвістях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тіки половина, бо він мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острів дасть, та й досі дає…
– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть їх їдять, тії острови, ненажеро ненатлий?
– Їх не їдять, – одказав Санчо, – ними керують і правлять, і один острів стане за чотири міста й за п’ять суддівських посад.
– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввійдеш! Іди, керуй там своїм обійстям, управляй свою нивку та й викинь із голови всі оті острови й островиці!
Парох і цирульник дослухалися до тої троїстої суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кіхот, боячись,
Тут і далі всі вірші в перекладах М. Лукаша (
Андалузький – Луїс Бараона де Сото (1548–1595), автор поеми «Сльози Анжеліки» (1586); кастильський – Лопе де Вега, який написав поему «Краса Анжеліки» (1602). Обидві поеми розвивають сюжет «Несамовитого Роланда» Аріосто.