Біла ніч. Андрій Кокотюха
утратив до мобілізованих інтерес.
Тим часом чоловіки повільно розбрідалися врізнобіч. Двоє відразу посунули до втікача-невдахи, узяли під руки, спробували поставити на ноги. Русявий стогнав, та все ж, дозволивши себе підвести, жестом відсторонив помічників, при цьому хлопнувши одного по плечу.
– Та дякую, хлопаки. Сам. Нічого в них не вийде.
Сплюнувши кров, побитий пошкутильгав до корівника. Порівнявшись із Чотарем, раптом заточився, і Мирон миттю підскочив, сіпнув за лікоть.
– Тримайся вже, герой. Сильний, бачили.
– Де там герой. – Він знову сплюнув, але помічника не прогнав, кинув короткий, явно оцінювальний погляд. – Бач, пожалів мене пан-товариш… на свою голову.
– Чого це – на свою?
– Так я знову втечу. А хочеш прислужитися – давай, біжи докладай.
– Тю на тебе. – Мирон роздратовано повів плечима. – Геройство твоє дурне так само. Куди рвонув?
– Он туди. – Русявий тицьнув указівним пальцем у бік лісу. – Однаково я тут не буду. Ти, бачу, покірно йдеш, мов теля на заріз.
Ще зовсім недавно Чотар поважав незнайомця. Зараз, відчувши неприховану зневагу, раптово втратив інтерес.
– Ох, та роби собі, що хоч!
Відвернувся, зібрався йти геть, та враз русявий міцно вчепився в лікоть, сильно стиснув, аж заболіло.
– Ти чого? – Мирон спробував вирватися, але пальці, здавалося, тримали мертво.
– Нічого, – буркнув утікач. – Коли вже почав говорити, то давай далі. Цвяшко.
– Що?
– Хто. Я – Цвяшко Степан, дражнили Цвяхом.
– Чотар.
– Звати як?
– Ну… Мироном.
Новий знайомий провів язиком по зубах, скривився.
– Таки зламали один, москалики. Тримай.
Чотар потис простягнуту руку.
– Отак. Тепер гайда, Мироне Чотар. Погуторимо, сам же підійшов.
Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.
Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:
– Злішим буду.
– Вистачає її. – Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.
– Кого?
– Та злості.
– А ти вважаєш – усе добре? – Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. – Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.
– Якого ще брата? – Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. – Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще – вівці.
– А хто? – швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. – Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали – і хто куди.
– Еге, – гмикнув Мирон.